Днями поспішаючи у справах, зазирнула в середмісті столиці до строкатої ятки, що рясніла розмаїттям газет і журналів. Приємна немолода продавчиня вочевидь не потерпала від надмірної уваги спраглих свіжих новин — спокійно розмовляла зі знайомою. Побачивши покупця, жіночка жваво підскочила до мене зі словами: «Чего вам, дєточка?» Мій прискіпливий погляд усе ще не знаходив серед розмаїття різнобарвної правди хоч ковток українською — жодного заголовка рідною мовою на шпальтах. «Що можете запропонувати українською?» — цікавлюся. «Конєчно, є!» — суржиком запевнила мене продавчиня і професійним жестом звідкілясь дістала дві газети. «Вони дуже цікаві, — припрошує, невимушено переходячи на українську. — Сама інколи полюбляю їх читати!»

Чому ж українська преса не впадає в око потенційному читачеві? Лише за кільканадцять хвилин спілкування нарешті з’ясовую, що деякі російськомовні видання інколи навіть розщедрюються за привілейоване розміщення на ятці. І не тільки. Запросто можуть позолотити руку якійсь товаришці-пенсіонерці, щоб та одягла уніформу з триколором і в пішохідному переході щосили горлала заспаним перехожим: «Прєдлагаю газєту!»

Зізнаюся, якось нещодавно не втрималась: як експеримент прогулювалася неподалік і спостерігала, чи впродовж півгодини хтось не пошкодує власних грошей за окупантську пропаганду. Правди ніде діти, один не пошкодував. Тішить і те, що рік тому продавчиня горлала як на ринку зі значно більшим оберемком агресорської пропаганди, а тепер поширює лише кілька десятків екземплярів проросійської газети.

На українське суспільство агресорська пропаганда ллється й безкоштовно — Росія вкидає чималі кошти на створення, друк і розповсюдження зомбувальної інформації. Як бачимо, війну загарбники ведуть не лише кулями, а й словом. У Києві поблизу великих станцій метрополітену юрба засланців безперешкодно роздає цілі стоси проросійської макулатури. Одного разу мене шокувала… черга за безкоштовним інфодопінгом. Спершу хотіла сфотографувати це на мобільний, але швидко зрозуміла, що не варто — зомбування українців чітко контролюють. Черга здебільшого кишіла переселенцями зі сходу. Сумно. Хоч ці люди і знайшли прихисток на мирній території, частина з них звикла до інформаційної пропаганди і вже не може зіскочити з цієї голки. Чому ж досі — а рясний урожай браку належної інформаційної політики нашої держави у роки незалежності ми вже пожинаємо! — в Україні так мало українськомовних видань?

Звісно, українськомовне видання не пахне нафтою, воно не озолотить жодного олігарха, та слово — це зброя, часто ефективніша за будь-яку іншу. Чомусь не усвідомлюємо, що згодом у вакуумі вже не буде чим дихати. І далі ковтаємо новини з преси, радіо й телебачення, щедро приправлені чужою пропагандою.

Інформаційний вакуум не новина — він дав результати на Донбасі й у Криму, де годі було шукати живе українське слово. Прикро, що досі ситуація не змінюється. Навіть, скажімо, у Трускавці на Львівщині(!) нелегко втамувати інформаційний голод. «Тутешній вибір друкованих видань мене вразив до глибини душі, — ділиться враженнями колега Ольга з Франківщини. — Коли думаєте, що нарешті під час відпочинку зможете щось цікавеньке почитати, ваші надії марні. Аналітичних матеріалів українською не знайти. Від інформаційного вакууму рятують лише «Високий замок» та місцева газета, і то не щодня. Решта — розважалівка. Усі жіночі журнали, кросворди — російською. Дитяча література теж. Ледве за два тижні ми знайшли журнал для дітей «Зайчик» українською». На Полтавщині подібна картина. «На весь райцентр, де був у відрядженні, знайшов один кіоск преси, в якому повно російськомовного непотребу на кшталт: в’яжи гачком і не парся! — розповідає киянин Віталій Михайлович. — У кіосках, на ятках читачам пропонують безліч не обтяжливої для мозку макулатури. Натомість годі шукати інформаційні, аналітичні видання українською. На моє здивування та обурення продавчиня лише знизала плечима: мовляв, люди не запитують іншої преси. А навіщо, якщо всі знають, що нема!» Адже функціонування українських видань, радіо, телебачення — це питання національної безпеки, особливо у стані явної й гібридної війни з Росією, яка впродовж понад ста років не може забрати від України свої окупантські щупальці. Сусіди століттями зомбують власний народ й прагнуть усіляко заразити цим вірусом інших.

Тож залишається сподіватися, що із запровадженням українського суспільного телебачення, з ухваленням довгоочікуваного закону «Про державну мову» зробимо чіткі кроки у бік незалежності й недоторканності нашої держави. Зокрема, законопроект №5670 передбачає забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя: від телебачення до обслуговування. Так, «телерадіоорганізації незалежно від форми власності та способу розповсюдження телерадіопрограм і передач здійснюють мовлення державною мовою». Щоб задовольнити потреби національних меншин, іноземної аудиторії, телерадіоорганізації можуть здійснювати мовлення іншими мовами у межах певного ліміту часу добового мовлення. Понад те, в законі буде чітко прописано, що видання друкованих ЗМІ, зареєстрованих в Україні, здійснюється державною мовою. За бажанням засновника газета чи журнал може виходити також у двох чи більше мовних версіях, одна з яких — державною. В окремих випадках преса може виходити офіційними мовами Європейського Союзу. І коли цей законопроект у парламенті нарешті винесуть на голосування, його ухвалення стане справжнім детектором для багатьох слуг народу. Що ж, чекаємо і сподіваємося, що крок за кроком українське суспільство одужає від постсовітської ломки і назавжди зіскочить із чужоземного інфодопінгу.