Якими є чи якими мають бути норми й правила медійної роботи в умовах інформаційної війни? Як розмежувати роботу ЗМІ, якими опікується Держкомтелерадіо, Мінінформполітики й певні підрозділи Міноборони? Гадаю, один із варіантів може бути таким. Відповідно до чинного законодавства, від журналістів вимагається говорити лише правду і подавати її в максимально можливій повноті. Займатися пропагандою журналістам заборонено.

Інша річ — реклама та зв’язки з громадськістю, де правду дозволено трохи підфарбовувати, роблячи певні замовчування, і пропаганду можна застосовувати, але тільки в певних межах. Крім того, має домінувати кодекс журналістської етики. Тому навіть якщо триває війна, і журналісти, й рекламісти, й працівники громадських зв’язків повинні тримати себе в межах, встановлених законодавством.

Проте виникає закономірне запитання: якщо ворог, зокрема ведучи війну інформаційну, загрожує існуванню твоєї держави, то як повинні діяти працівники ЗМІ? На жаль, сучасна теорія масових комунікацій рецептів не дає. Однак потрібно сказати щиро: в силових структурах кожної країни існують інформаційні війська. І соромитися тут немає чого: якщо держава проігнорує цей постулат, то її захоплять так само, як Росія захопила український Крим (на 95% відбувалося шляхом ведення інформаційної війни).

У теорії ми повинні визнати, що інформаційні війська — протилежність армії журналістів. Цим військам дозволено допускати всі ті порушення, які заборонено робити журналістам. Інша річ, яку зброю проти супротивника використовувати в кожній конкретній ситуації. Тут існують два варіанти вибору. Перший використовують ті держави, які не мають чітких усталених суспільних цінностей. Іншими словами, це країни, в яких можна безкарно брехати, лише б досягти поставленої мети. Зазвичай вони ведуть агресивну, загарбницьку політику. Другий варіант використовують ті держави, які мають чіткі усталені суспільні цінності, ведуть зважену політику, що грунтується на міжнародному праві. Вони віддають перевагу не відповіді брехнею на брехню, а її спростовуванню. Іншими словами, ведуть контрпропаганду не у формі дезінформації, а у формі контраргументів, пояснень тощо. Така форма інформаційної війни значно складніша й триваліша, але в перспективі це дає значно кращий результат.

Інформаційні війська повинні мати змогу наймати для роботи в себе працівників ЗМІ. Але тоді такі працівники мають залишати ці ЗМІ. У час іракської кампанії американського телеведучого з Бі-Бі-Сі запросили поїхати в Ірак і підготувати матеріал для ЗМІ США. Зрозуміло, він готувався з тих даних, які надавали прес-офіцери Міноборони США. Після їх оприлюднення керівництво Бі-Бі-Сі попросило працівника змінити посаду, оскільки вважало, що не може одночасно подавати правдиву інформацію і вести пропаганду на боці однієї зі сторін.

Ще одне запитання: чи можна ЗМІ публікувати матеріали, підготовлені працівниками інформаційних військ? Гадаю, відповідь на нього повинні давати головні редактори цих ЗМІ. Зрозуміло, вони не оминуть консультацій із власниками ЗМІ. На мою думку, для реалізації описаного механізму взаємодії «інформаційні війська — ЗМІ» в чинному законодавстві має бути чітко зафіксована норма: під час проведення воєнних дій усім ЗМІ дозволено публікувати пропагандистські матеріали інформаційних військ власної держави.

Якщо казати вже зовсім по-науковому, то не допустивши наявності інформаційних військ, яким дозволено в інформаційному просторі майже все, ми порушуємо закон єдності й боротьби протилежностей.

Виникає і питання про те, як сприймати повідомлення засобів масової інформації читачам, слухачам, глядачам. Гадаю, в чинне законодавство потрібно внести відповідні доповнення, які полягають у тому, що коли зростає інформаційна загроза, органи, уповноважені державою, повинні застосовувати відповідні позначення.

Тепер про те, чи можна журналістам займатися пропагандою. Західна теорія соціальних комунікацій однозначно твердить: заборонено. А хіба від вибору теми повідомлення не залежить пропагування вже саме цієї теми? Адже будь-яка інформація, отримана споживачами, впливає на них. У зв’язку з цим пригадаймо, що пропаганду ділять на конструктивну й деструктивну. Мета конструктивної полягає у сприянні соціальній гармонії, злагоді, вихованню людей згідно із загальноприйнятими цінностями. Деструктивної — в розпалюванні соціальної ворожнечі, нагнітанні конфліктів, загостренні суперечностей, пробудженні в людях низьких інстинктів тощо. Гадаю, все-таки маємо дозволити журналістам у відповідних рубриках вести конструктивну пропаганду. Деструктивну дозволено для використання тільки інформаційним військам, причому лише стосовно супротивника й за умови наявності санкції органів державної влади.

З описаної позиції реклама та громадські зв’язки належать до тієї ділянки соціальних комунікацій, які перебувають у сірій зоні, що лежить між журналістикою та діяльністю інформаційних військ. Читачі можуть, зрозуміло, запитати: а в Україні є інформаційні війська? Припускаю, що є, бодай зачатки таких військ в усіх нас на очах: це прес-офіцери, які дають коментарі для новин, Мінінформполітики, основне завдання якого — організація й ведення пропаганди.

Зіновій ПАРТИКО,
професор Львівської політехніки, 
для «Урядового кур’єра»