Чи потрібна згода подружжя на укладення іншим з подружжя договору дарування будинку, який є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя?
К.В. Гапошко, м. Київ
В Україні власність подружжя існує в двох правових режимах: особиста приватна та спільна сумісна. Розглянемо, яке майно відповідно до чинного законодавства є особистою приватною власністю дружини та чоловіка, а яке спільною сумісною власністю подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 №2947-III (далі — СКУ) особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть придбані за рахунок спільних коштів подружжя; премії, нагороди, які вона (він) одержали за особисті заслуги (ч. 2, 3 ст. 57 СКУ). Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.
Особиста приватна власність дружини, чоловіка — кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди і страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим особистим страхуванням, за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачували за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них та якщо у придбання майна вкладені крім спільних кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні відповідно до розміру внеску є його особистою приватною власністю.
Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Згідно зі ст. 58 СКУ, якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів).
Ст. 50 СКУ зазначає, що здійснення дружиною, чоловіком права особистої приватної власності, а саме що той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім’ї, насамперед дітей. Розпоряджаючись своїм майном, дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним.
Главою 8 СКУ зазначено право спільної сумісної власної подружжя. Приписами ст. 60 СКУ визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СКУ, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.
Застосовуючи норму ст. 60 СКУ та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, необхідно установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й те, що є джерелом його набуття та чи були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Отже, статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Тож у разі придбання майна, хоч і в період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не можна вважати об’єктом спільної сумісної власності подружжя, це особиста приватна власність того з подружжя, за особисті кошти якого його придбано. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для зарахування такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ст. 62 СКУ, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, його в разі спору можна визнати за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя, а саме: майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, набуте в період шлюбу, може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт зокрема в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Згідно з ч. 1 та 2 ст. 369 ЦКУ, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Тож для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згідно з ч. 3 ст. 65 СКУ, згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Тобто з огляду на вимоги ч. 4 ст. 369 ЦКУ, правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, суд може визнати недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
За загальним правилом, розірвання шлюбу не має наслідком зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається його спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виокремлення конкретних часток кожному із співвласників таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Брак згоди одного зі співвласників — колишнього подружжя на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Брак нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.
Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і, відповідно до ч. 4 ст. 369, ст. 215 ЦКУ, надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.
Отже, якщо один з подружжя під час укладення договору дарування майна не надав своєї згоди на відчуження спірного майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, відповідно до ч. 3 ст. 65 СКУ, такий договір суд може визнати недійсним з підстав, передбачених ст. 203, 205, 215 ЦКУ.
Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки — лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). У такому разі співвласник може самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог ст. 362 ЦКУ про переважне право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об’єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного зі співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об’єкт. Тобто передати у власність можна лише весь об’єкт.
Якщо обоє з подружжя були співвласниками будинку, придбаного під час шлюбу, то для його відчуження потрібна згода обох з подружжя, якщо її не було, то суд може визнати недійсним договір дарування будинку. У разі визнання правочинів недійсними щодо застосування норми права під час розгляду спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди другого з подружжя і як наслідок — необхідності звернення по захист прав та інтересів до суду вважаю за доцільне врахувати правові позиції та судову практику, зокрема: постанову ВС/КЦС від 24.01.2020 року у справі №546/912/16-ц; ВС/КЦС від 15.06.2020 року у справі №430/1281/14-ц; ВС/КЦС від 29.07.2020 року у справі №523/12010/16-ц.
Чи має право заповідач скасувати або внести зміни до заповіту?
С.В. Сігнаєвський, м. Одеса
Згідно з положеннями ст.1233 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ), заповіт — особисте розпорядження фізичної особи у разі її смерті. Право заповідача на скасування заповіту є невід’ємною частиною гарантованої законодавством свободи заповіту. Підставою скасування заповіту може бути тільки воля та бажання заповідача, який під час цієї дії був дієздатним, усвідомлював значення своїх дій, міг керувати ними та усвідомлював настання правових наслідків.
Положеннями ст. 1254 ЦКУ встановлено право заповідача у будь-який час скасувати заповіт і передбачено право у будь-який час скласти новий. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній повністю або в тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює того, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, було визнано недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених ст. 225 і 231 ЦКУ. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.
Скасування заповіту, внесення до нього змін провадить заповідач особисто, і вчинення такої дії через представника неприпустиме. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадять у порядку, встановленому ЦКУ для посвідчення заповіту, і підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. За правилом, встановленим ст. 57 Закону України «Про нотаріат», нотаріус, завідуючий державним нотаріальним архівом, посадова особа органу місцевого самоврядування, одержуючи заяву про скасування чи зміну заповіту, а також за наявності нового заповіту, який скасовує чи змінює раніше складений, роблять про це відмітку на примірнику заповіту, що зберігається в державній нотаріальній конторі, у приватного нотаріуса, державному нотаріальному архіві чи виконавчому комітеті органу місцевого самоврядування і реєстрі для реєстрації нотаріальних дій і забезпечують державну реєстрацію нового заповіту, змін до нього, скасування у Спадковому реєстрі відповідно до порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
Справжність підпису на заяві про скасування або зміну заповіту повинен засвідчити нотаріус. Нотаріус, посадова особа органу місцевого самоврядування, яким під час посвідчення заповіту стало відомо про наявність раніше складеного, повідомляють про вчинену нотаріальну дію державний нотаріальний архів чи нотаріуса, виконавчий комітет органу місцевого самоврядування, де зберігається примірник раніше посвідченого заповіту.
Це стосується і державного нотаріуса, який одержав на зберігання заповіт, посвідчений однією із посадових осіб, перелічених у ст. 40 Закону України «Про нотаріат». Відповідно до ст. 1248 ЦКУ, нотаріус посвідчує заповіт, написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (ст. 1253 ЦКУ).
Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (ст. 1251 ЦКУ). Посвідчення заповіту іншими посадовими, службовими особами регламентовані положеннями ст. 1252 ЦКУ. Питання посвідчення заповітів посадовими особами органів місцевого самоврядування регулюється ст. 37 Закону України «Про нотаріат» та Порядком вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 року №3306/5.
Відповідно до вимог Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.07.2011 №1810/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 11.07. 2011 за №831/19569 (далі положення) відомості про заповіти, зокрема посвідчені посадовими та службовими особами, зазначеними в ст. 1251 та 1252 ЦКУ, ст. 37 та ч. 1 ст. 40 Закону України «Про нотаріат», спадкові договори та внесення змін до них, скасування заповітів та розірвання спадкових договорів підлягають обов’язковому внесенню до Спадкового реєстру. Відомості про зміну і скасування заповіту також підлягають внесенню до Спадкового реєстру (п. 1.7 розділу І та п.п. 2.1.4 розділу 2 положення).
Тож скасування заповіту можна реєструвати на підставі нового заповіту і на підставі заяви про скасування заповіту. Відомості про скасування заповіту незалежно від того, здійснене воно у формі нового заповіту або шляхом подання заяви про скасування заповіту, підлягають внесенню до Спадкового реєстру в порядку, визначеному Положенням про Спадковий реєстр.
Згідно з ч. 1 ст. 1257 ЦКУ, заповіт, а відповідно і його скасування, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Запитання можете надсилати на електронну адресу expert@ukcc.com.ua
Ми в Google+