Як відомо, 17 травня 2017 року відбулося підписання законодавчого рішення про запровадження Європейським Союзом безвізового режиму для українців. Це добре. Та не слід забувати, що не тільки ми відтепер зможемо майже без затримок і перешкод їздити за кордон. Думаю, самі європейці також захочуть побачити, кого саме вони допускають, нехай лише в гості, до своїх домівок. І що ж вони побачать?

Ніде правди діти, особисто мені дуже не хотілося б, щоб вони побачили те, що я змушена бачити майже щодня, виглядаючи на вулицю з балкона власної квартири. Ось лише коротенький огляд за останні кілька тижнів.

Отже, днів з десять тому, визирнувши назовні, я просто замилувалася красенем-хаскі, якого вигулював хлопчина-підліток. Та захоплення тривало недовго. Улюбленець і хазяїн зайшли на газон навпроти супермаркету. І те, що песик спокійнісінько зробив свої справи просто посеред клумби, яку кілька днів до того годинами плекали зеленбудівці, — ще півбіди. А потім хлопчина, мабуть, вирішив, що його вірному другові дуже спекотно у задовгій щільній шубі. Та й ковтунів чимало. Тож він… витяг з рюкзака ножиці й почав стригти собаку просто на газон. Зауважу, навпроти супермаркету. Зрізану вовну підхоплював вітер і ніс в обличчя людей, які виходили з магазину. Процедура тривала хвилин із 15, та люди, що проходили повз, лише кривилися, відганяючи руками вовну від сумок і облич. Жоден не зробив перукареві-аматору зауваження. А той вистриг із собаки чималу купу зайвого, що розлетілося навкруги. Звісно, про те, щоб прибрати за собою, й гадки не було. Після завершення процедури обоє просто пішли собі геть.

А на минулому тижні вже пізно ввечері почула надто голосні крики з вулиці. Виявилося, що з молодіжного нічного кафе, що зовсім поряд, викидайли виставили групу молодиків напідпитку. Останні не придумали нічого кращого, ніж… влаштувати собі імпровізовану дискотеку на тому самому багатостраждальному газоні під вікнами мого будинку. А чом би й ні, напевно, міркували: весна, травичка зелена, хоч і мічена чотирилапими улюбленцями місцевих жителів. Та в темряві ж не дуже видно. Отже, гучна музика з п’яти мобільників і пиво з чипсами з того-таки супермаркету — і вони вже забули про свої образи на викидайл. Щоправда, мешканцям нашого під’їзду заснути до другої годин ночі так і не вдалося. Потім, підозрюю, хтось із них усе-таки не стерпів і викликав поліцію, бо під’їхали дві патрульні машини, й гультяїв розігнали. Та на ранок травичка, точніше, те, що від неї вціліло після тих диких танців, рясніла порожніми пачками з-під цигарок, пляшками з-під пива, здебільшого побитими, пакетами з-під чипсів тощо. Але й те, як виявилося, було не найгіршим. Адже якщо з газону зробили імпровізоване кафе, то з переходу в двір — безплатну вбиральню. Днів кілька проходити там, не затуляючи носа, було просто неможливо…

І ось буквально днів чотири тому, прямуючи вранці на роботу, побачила під самісінькими вікнами будинку просто-таки величезний терикон сміття, який смердів. Хто й чому утнув таке вночі — сказати важко. Проте можна здогадатися. Метрів за 200 від будинку, трохи далі за підземний перехід, чи не щодня збираються люди з передмістя, які торгують просто з асфальту нехитрим крамом. Здебільшого овочами, фруктами й квітами. Звісно, на вечір у них збирається чимало сміття. Залишати його просто там, під ногами, їм не дозволяють місцеві жителі — повсякчас із цього приводу сваряться з продавцями, інколи навіть до бійок доходить. Тож продавці вже побоюються. Усі ж найближчі сміттєві вуличні урни, яких там, до слова, могло бути більше, до вечора забиті сміттям під зав’язку. Тому доводиться торгівцям своє сміття забирати із собою. Але ж кому хочеться везти кілограми бруду з міста? Тим паче, що воно гниє і смердить з торби? Ось і вирішила, напевно, група товаришів розв’язати проблему, на їхній погляд, мабуть, дуже просто й практично: викинувши весь цей непотріб дорогою до залізниці під вікна житлового будинку майже посеред тротуару, відійшовши лише 200 метрів від базару, щоб місцеві не побачили. Чому грішу саме на них? Бо серед сміття — поламані ящики й коробки, а також гниле бадилля від овочів і перезрілі фрукти. А від них сморід і зграї комах. І височів той смердючий терикон під вікнами днів зо три, доки двірники його врешті прибрали.

І такі казуси в нас на Чоколівці чи не щотижня. Скажіть, де ще в Європі люди, які поважають себе й навколишніх, можуть собі таке дозволити? На пострадянські країни не зважаємо, хоч і там, упевнена, далеко не скрізь так. Ось такі ми: з європейськими бажаннями і сподіваннями й поки що таким, що в’ївся у мозок, радянським (перепрошую, совковим) менталітетом. Тож, можливо, перед тим, як їздити без проблем за кордоном, слід спочатку навчитися не смітити у власному домі?