В Ужгороді хокей з’явився не сьогодні й не вчора. Ще перед Другою світовою цей вид спорту набув популярності. 1946-го, тобто вже наступного року після входження Закарпаття до складу України, місцева команда «Спартак-46» грала в найвищому дивізіоні тодішнього Радянського Союзу.

Творити історію

«Достатньо сказати, — розвиває тему хокейний тренер Сергій Правдін, — що ужгородці виступали в одній групі з московськими клубами ЦДК, «Спартак», «Динамо». Тобто команда «Спартак-46» вписала яскраву сторінку в історію крайового хокею. Прикметно, що тоді, крім Росії, в чемпіонаті СРСР були представлені всього-навсього дві команди з інших республік: Ужгорода й Риги (Латвія). Це свідчить і про високий рівень майстерності наших хокеїстів, і що ужгородський хокей має давні корені, традиції».

У подальші роки Ужгород поступово зник із хокейної карти країни. Проте місто ще не один рік підживлювало команди колишнього Союзу РСР своїми гравцями — майстрами хокею з шайбою.

Нова радянська влада уваги хокею не приділяла, і це тривало аж до середини 1980-х. З появою в місті сучасного палацу дітей і юнацтва ПАДІЮНу, в одному крилі якого був критий хокейний майданчик, ситуація докорінно змінилася.

Ужгород заряснів оголошеннями про набір до школи юних хокеїстів. «Пам’ятаю, як до нашого класу зайшов Сергій Правдін і захоплено розповідав про хокей, — згадує 42-річний Сергій Ковач. — У вихідний, пішовши на ковзанку ПАДІЮНу з батьком і побачивши цю гру, я захопився нею. Зрозумів, що Правдін говорив про хокей правду. І це захоплення грою зберіг досі — ось уже десятки років граю в хокей».

Правдін — професійний хокеїст, який виступав за різні клуби в Україні й Росії. Переїхав до Ужгорода на запрошення тодішнього партійного керівника Закарпаття Генрика Бандровського, щоб навчати дітей гри в хокей. Перший секретар обкому Бандровський і сам любив спортивні заняття, і всіляко сприяв їхньому розвитку в краї. І через сприяння тодішньої партійно-комсомольської еліти, і через нестримне бажання дітей хокей став популярним.

Команду юних хокеїстів назвали «Ужгород-Синевир». Вихованці Сергія Правдіна справді занурювалися у води славнозвісного озера. До синього ока Карпат за 200 кілометрів від міста їх відвозив сам тренер, щоб там приймали водне хрещення.

Сергієві Павловичу уже 71-й, становлення закарпатського хокею він пам’ятає до деталей. Розповідає, що в юних хокеїстів була залізна дисципліна, і тренування проходили шість разів на тиждень. Їхній графік доводилося узгоджувати з фігуристами, які теж займалися в ПАДІЮНі на льоду.

«Саморобними шкребками відчищали лід, відсуваючи за межі майданчика, потім ще й викидали на вулицю, — пригадує синевирець Сергій Ковач. — Працювали руками до мозолів. Але не нарікали, бо то все заради улюбленої гри».

Команда юних ужгородців брала висоту за висотою. Щосезону виїжджали на змагання в міста України, сусідні Словаччину, Угорщину, Польщу. Нічим, кажуть нині вже дорослі синевирці, не поступалися в зустрічах старшим за віком суперникам. Перемагали в поєдинках із киянами, дніпропетровцями. А поразки лише додавали азарту.

Під колесами автобуса, а часто і крилом літака залишалися тисячі кілометрів, які ужгородці долали на виїздах. Не зайве згадати, що й самі вони щороку влаштовували турніри на базі ПАДІЮНу, приймаючи команди з інших міст. Одним із пам’ятних призів за серію перемог стала колективна путівка в «Артек». Табір на кримському узбережжі фактично був не доступним для простих смертних, тож про таку путівку, ще й без оплати, можна було тільки мріяти. А вони, завдячуючи своїм старанням і Правдіну, її здобули.

По гру — у Словаччину

Стрімкий розвиток хокею поставив на паузу… директор ПАДІЮНу. Не бажаючи морочитися із затратним видом спорту, він домігся закриття ковзанки. Мовляв, пошкодження, завдані льодовій арені паводком 2003 року, незворотні. «Проте це було виштовхування хокею, бо ковзанка майже не зазнала ушкоджень», — каже Сергій Правдін.

Іншої споруди зі штучним льодом у місті над Ужем не було. А учасники дитячої команди «Ужгород-Синевир» вже дорослими стали їздити на тренування та ігри до сусідньої Словаччини. Там грають у хокей на критих майданчиках.

Зовсім поряд з Ужгородом, за 40 кілометрів від нього в місті Міхаловце є цілорічна ковзанка. Їздили і в Новий Розділ на Львівщині, де теж є льодова арена під дахом. Долати задля гри десятки кілометрів, хай навіть і в рідній країні, — все-таки чималі незручності. Тож поява 2011-го відкритої ковзанки зі штучним льодом стала подією для Ужгорода. Багаторічній хокейній паузі нарешті настав кінець.

Відкриваючи тоді ковзанку, підприємці розраховували на зацікавленість і хокеїстів, і всіх шанувальників льодових видів спорту. І не помилилися. Популярність цього виду спорту зростає. У місті незмінно проводять хокейні першості, в яких беруть участь чотири команди: «Ужгородські вовки», «Шахтарські барси» (Шахта — назва мікрорайону Ужгорода), «Ужгород-Синевир» і «Спартак». Усі гравці мають повний комплект форми, а матчі проходять згідно з усіма регламентними вимогами. Відбуваються щорічні міжнародні турніри, в яких беруть участь команди із сусідніх країн.

На льоду не лише чоловіки

Разом із Сергієм Ковачем у складі «Ужгородських вовків» на лід виходить тринадцятирічний син Сергій, а шестирічний Назар уже відвідує тренування. Це далеко не єдиний приклад хокейних династій, які склалися в Ужгороді.

Добре відомі серед шанувальників гри 51-річний Михайло Саух і його 12-річний син Микола. Батько — капітан «Барсів», а син — тепер вимушений глядач після травми. Лік хокейним династіям цими прикладами не вичерпується.

Єдина дівчина в ужгородському хокеї — 17-річна Меліса Галас. Уперше стала на ковзани у 12 років, а нині вже грає на позиції правого нападника у «Шахтарських барсах». На зріст невисока, важить 55 кілограмів, а грає нарівні з чоловіками. Її переваги — висока стартова швидкість, точність пасів і витривалість. Хокеїстка грає в чоловічій команді, бо жіночої в Ужгороді не існує.

«Такі команди є в Києві, Львові, Одесі, але не в нас. Тому виступаю і за словацьку жіночу команду», — розповідає юнка. Її хлопець теж хокеїст. Разом захищають кольори тієї команди, в якій колись зустрілися. Меліса мала запрошення на чемпіонат світу серед дівчат, але тій поїздці завадив карантин. Цього року планує здобути путівку на світову першість.

Надійне плече батьківського комітету

Доки в Ужгороді держава не підставляє плече, весь тягар з розвитку хокею несуть самі шанувальники цієї гри.

«Ми із сім’єю переїхали в Ужгород з окупованого Донецька. Син займається тут хокеєм так само, як і там», — розповідає Олеся Свідзинська, яка очолює комітет батьків юних хокеїстів. Наголошує, що форму (її вартість майже 10 тисяч гривень), інвентар і тренера, якого запросили з Києва, оплачують із власної кишені. Виходить по 500 гривень щомісяця.

«Нині регулярно тренуються приблизно 40 дітей. Було б більше, якби батьки бачили перспективу, — додає пані Олеся. — Але оскільки із занять протягом року випадають 9—10 місяців, тож про майбутнє складно говорити. Тому частіше батьки віддають дітей на футбол, інші види спорту».

У другій половині грудня, з появою штучного льоду на ковзанці, ужгородські хокеїсти влаштували кубок відкриття сезону. Цього разу в захопливих баталіях перемогли «Барси», призи вручав міський голова Богдан Андріїв. Пообіцяв сприяти хокеїстам у реалізації їхніх далекосяжних планів.

Ужгородці роками прагнуть мати криту льодову арену, яка дасть змогу займатися хокеєм протягом усього року. Нині щонайменше дев’ять місяців спортсмени відрізані від занять цим видом спорту.

«Переконаний, що потрібна державна цільова програма, яка передбачала б спорудження льодового стадіону в Ужгороді, — розповідає Сергій Ковач. — Два-три місяці штучного льоду, що можливий лише за зимових низьких температур, не дають змогу хокею розвиватися».

Не лише як завзятий хокеїст, а і як генеральний директор групи енергетичних компаній «РЕНЕР» Сергій Васильович допомагає коштами розвиткові виду спорту, улюбленого тисячами.

Нині, за словами Ковача, за кошти спонсорів уже виготовлено проєктно-технічну документацію й отримано дозвіл на будівництво ковзанки. Але це лише початок. Для зведення критої льодової арени потрібні десятки мільйонів. В Ужгороді таке будівництво доцільне і вигідне з огляду на близькість кордонів із країнами Євросоюзу. Тут зручно буде проводити міжнародні турніри, тренувальні збори українських і закордонних команд.

Насамкінець.  Нині, згідно з даними, в Україні таких критих ковзанок усього 15. У Білорусі — 41, Словаччині — 78, Канаді — понад 8000. Очевидно, що брак критої ковзанки — не лише місцева закарпатська проблема, а питання загальнодержавного масштабу.

В краї за Карпатами досі живуть традиції, що три чверті століття тому дали змогу хокею бути в авангарді цього виду спорту. Але щоб хокеїстам повернути втрачені позиції, потрібне матеріальне наповнення. Неможливість займатися хокеєм усі 12 місяців року — серйозна перепона на шляху розвитку цього виду спорту.