Фізична особа — підприємець уклала договір на поставку товару юридичній особі. Зобов’язання за договором ФОП належним чином виконав у строки, зазначені в укладеному договорі поставки, проте юридична особа своїх зобов’язань з оплати за поставлений товар не виконала досі. Строк дії договору поставки закінчився. За таких обставин, чи існують зобов’язання в юридичної особи з оплати вартості поставленого ФОП товару?
О. М. Бевзелюк,
м. Вінниця
Суб’єкти господарювання у діяльності здійснюють найрізноманітніші операції, для цього вони укладають різні види договорів, серед яких договір поставки є найпоширеніший. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (далі — ЦКУ) з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (далі — ГКУ), іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ГКУ).
Ч. 1 ст. 626 ЦКУ визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору (ч. 1 ст. 627 ЦКУ). Укладаючи господарські договори, сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на власний розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарювання для використання під час укладення ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів, коли ці суб’єкти в разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту (ч. 4 ст. 179 ГКУ).
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів цього виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін має бути досягнута згода. При укладенні господарського договору, сторони зобов’язані погодити предмет, ціну та строк дії договору (ст. 180 ГКУ).
Закон встановлює, що одностороння відмова від зобов’язання є неправомірною незалежно від того, чи виражена вона відповідною активною дією зобов’язаної сторони чи бездіяльністю, зокрема не вчиненням передбачених договором дій, спрямованих на його виконання (ст. ст. 525, 526 ЦКУ).
Отже, з огляду на положення ст. 712 ЦКУ, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. Договір поставки можна укладати строком на рік, більш як рік (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений домовленістю сторін. Якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік (ч. 1 ст. 267 ГКУ).
Законодавство передбачає, що до договору поставки застосовують загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦКУ). З огляду на приписи ст. 663 ЦКУ продавець зобов’язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, відповідно до положень ст. 530 цього кодексу, покупець зобов’язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару (ч. 1 ст. 692 ЦКУ). Якщо у зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк із дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ст. 530 ЦКУ).
Положеннями ст. 629 ЦКУ передбачено, що договір є обов’язковим для виконання сторонами. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 610 та ч. 1 ст. 612 ЦКУ).
Відповідно до ст. 509 ЦКУ зобов’язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно з ст.ст. 598, 599 ЦКУ зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов’язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Ст. 631 ЦКУ та ч. 7 ст. 180 ГКУ передбачено, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору. Отже, закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов’язань, оскільки, згідно з ст. 599 ЦКУ, ч. 1 ст. 202 ГКУ такою підставою є виконання, проведене належним чином.
Розглядаючи спір щодо господарських операцій за договором з поставки продукції, Верховний Суд України у постанові від 21.12.2016 у справі №905/2187/13 дійшов висновку, що закінчення строку дії договору не припиняє невиконаного зобов’язання між сторонами. Такої ж правової позиції Верховний Суд дотримується у постановах від 19.05.2020 у справі №910/9167/19; від 9 квітня 2020 при розгляді справи №910/4962/18, де в своєму висновку зазначив, що поряд з належним виконанням законодавство передбачає й інші підстави припинення зобов’язань (прощення боргу, неможливість виконання, припинення за домовленістю, передання відступного, зарахування). Однак, чинне законодавство не передбачає таку підставу припинення зобов’язання як закінчення строку дії договору. Отже, на думку Верховного Суду зобов’язання, невиконане належним чином, продовжує існувати, незважаючи на закінчення строку дії договору.
Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи спір про повернення попередньої оплати за договором підряду у постанові від 26.06.2018 у справі №910/9072/17, виклала правову позицію, відповідно до якої за приписами ст. ст. 509, 598, 599, 631 ЦКУ закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов’язань, оскільки, згідно з ст. 599 ЦКУ, ч. 1 ст. 202 ГКУ такою підставою є виконання, проведене належним чином.
Отже, факт закінчення строку дії двостороннього договору, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін цього договору і не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання нею свого обов’язку. Навіть після закінчення дії договору, невиконані стороною зобов’язання за ним залишаються чинними для такої сторони-боржника, і вказана обставина не звільняє останнього від виконання обов’язку протягом того часу, коли існує відповідне зобов’язання. Однак, в кожному конкретному випадку необхідно брати до уваги зміст умов конкретного договору, його предмет та основні положення, які визначають зобов’язання сторін та обставини виконання ними умов договору, а також положення договору, які встановлюють наслідки закінчення строку дії договору, з урахуванням положень норм законодавства.
Щодо можливості стягнути з покупця на користь постачальника неустойку, а саме пеню та штраф у розмірах, визначених умовами договору поставки, за порушення терміну оплати вартості отриманого товару. Відповідно до ст. 6 ЦКУ, сторони є вільними в укладенні договору. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦКУ). Згідно ст. ст. 610, 611 ЦКУ, порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Отже, якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями чинного законодавства та уклали договір поставки, в якому передбачили умови відповідальності покупця за порушення строку (терміну) оплати поставленого товару, то ці умови слід виконувати. За порушення, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбаченому законодавством. Чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою ст. 627 ЦКУ, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього ЦКУ, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Тому сторони передбачають у договорах одночасне стягнення штрафу та пені за порушення зобов’язань. Позицію судів із цього питання можна вважати усталеною, суди в своїх рішеннях доходять висновку, що одночасне стягнення пені та штрафів за договором є правомірне.
У постанові Верховного Суду від 25 травня 2018 у справі №922/1720/17 зазначено: штрафними санкціями згідно з ч. 1 ст. 230 ГКУ визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Згідно з ст. 549 ЦКУ, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
Отже, видами штрафних санкцій є штраф та пеня. Відповідно до ч. 4 ст. 231 ГКУ розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. Розмір санкцій, договір може встановлювати у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі вартості товарів (робіт, послуг). Такий вид забезпечення виконання зобов’язання, як пеня та її розмір встановлено ч. 3 ст. 549 ЦКУ, ч. 6 ст. 231 ГКУ та ст.ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», а право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам ч. 4 ст. 231 ГКУ. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов’язань передбачено ч. 2 ст. 231 ГКУ.
Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 09.04.2012 у справі №3-88гс11, від 27.04.2012 у справі № 3-24гс12; постановах ВС/КГС від 09.02.2018 у справі №911/2813/17; від 22.03.2018 у справі №911/1351/17, від 17.05.2018 у справі №910/6046/16, від 09.07.2018 у справі №903/647/17, від 08.08.2018 у справі №908/1843/17 та у справах №917/194/18 від 02.04.2019; №910/7398/18 від 23.07.2019, №910/11944/18 від 28.08.2019.
Враховуючи, що договором поставки передбачено господарсько-правову відповідальність покупця за порушення умов договору у вигляді сплати неустойки — пені та штрафу, у постачальника є всі правові підстави звернутися з вимогами щодо стягнення неустойки. Положення ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» (далі — Закон) передбачає, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений ст. 1 Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. 3 Закону). Отже, положення, регламентовані ч. 2 ст. 343 ГКУ та ст. ст. 1, 3 Закону, обмежують максимальний розмір пені подвійною обліковою ставкою НБУ. У наведених нормах Закону прямо вказано про те, що розмір пені не може перевищувати подвійну облікову ставку НБУ, а відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦКУ сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це.
Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який встановлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.
Запитання можете надсилати на електронну адресу expert@ukcc.com.ua
Матеріали рубрики «Запитайте в експерта» захищено авторськими правами
Ми в Google+