Чернівчанка Валерія Мартинюк організувала незвичайний соціальний проєкт. Для людей з інвалідністю дівчина облаштувала затишний центр «Любов, яка лікує», де вони мають змогу не лише спілкуватися, відпочивати, а й заробляти гроші власною працею.

— Головне — давати людям з інвалідністю не рибку, а вудку, — пояснює 26-річна Валерія Мартинюк. — Чомусь наше суспільство звикло бідкатися і нагнітати ситуацію навколо цієї проблеми. Я для себе вирішила, що навчатиму і підтримуватиму таких людей, але однозначно не допомагатиму якимись матеріальними речами. Ми в центрі не жаліємо людей з інвалідністю, бо жалість не приносить нікому добра. Натомість намагаємося допомогти максимально реалізувати себе.

— Чому вирішили займатися цією справою?

— І тато, і мама мої з інвалідністю. Я за фахом психолог і працювала спершу в гуртку «Паросток» для людей з інвалідністю при міському управлінні сім’ї, дітей та молоді. Згодом зрозуміла, що цей проєкт завершиться, а його вихованцям нікуди іти. Вони закінчують школу чи училище в 16—18 років, а далі нема куди податися. Щоб допомогти їм, я два роки тому й заснувала громадську організацію «Любов, яка лікує».

— Чи мали державне фінансування?

— Ні. Не було за ці два роки спонсорів чи грантів — допомагали друзі, а також батьки дітей з інвалідністю. Переважно даємо раду власними силами. Спочатку було важко, бо не мали навіть куди піти подивитися, як працювати з такою молоддю. Тому спершу ми просто збиралися, ліпили черепашок із пластиліну, разом готували обіди. Було складно, особливо взимку, бо у нас підвальне приміщення без централізованого опалення, гарячої води. Там просто каміни.

Ми планували насамперед навчити їх готувати, бо це одна з головних соціальних навичок. Грошей як таких у нас не було, а моя бабуся передала мішок картоплі з села. Ми ліпили вареники з картоплею, варили супи, смажили деруни. Вивчили 1000 і одну страву з картоплі, й це було дуже цікаво. А потім подумали: а чому б не робити це класно і не поділитися своїми знаннями ще з кимось? Бо існує стереотип, що люди з інвалідністю — це просто споживачі. Мовляв, дайте нам гроші, подарунки тощо. Пожаліймо їх. Але вони також можуть віддавати щось суспільству!

— І ви вирішили зробити приготування їжі соціальним бізнесом?

— Ми обрали для себе напрям корисного харчування, бо молодь з інвалідністю має ті самі проблеми, як і решта: вони також зловживають чипсами, газованою водою. Розпочали власне виробництво граноли, бо вона корисна, без цукру, довго зберігається. Потім почали робити пастилу, сухофрукти. Є професійний технолог, який вигадав для нас усі рецепти. Пробували робити яблучний зефір.

— Така робота допомагає вашим вихованцям повірити в себе?

— Їм дуже важко. І цей комплекс неповноцінності, і сльози: чого я такий, ну чого такий? Одна справа, якщо дитина з певними відхиленнями в розвитку закінчує звичайне училище. Друга — коли вона закінчує спеціалізований інтернат, бо звідти діти виходять абсолютно непристосованими до самостійного життя. Тим, у кого вищий інтелект, у таких закладах його занижують. Мушу сотні разів пояснювати, що треба зачиняти двері, вимикати світло, дивитися термін придатності продуктів у магазині, рахувати здачу. Ці соціальні навички необхідно виробити, щоб така молодь могла жити в суспільстві. Наш центр передбачає, що молодь має можливість від ранку до 17:00 разом працювати і відпочивати, бути під наглядом. А їхні батьки тим часом мають можливість займатися своїми справами.

— Тобто перехід на інклюзивну освіту, коли віднедавна діти з інвалідністю почали ходити до звичайних шкіл, дасть змогу уникнути таких проблем?

— Гадаю, так. Якщо, звісно, в школах буде створено доброзичливу атмосферу для дітей з різними відхиленнями. Нині формується нове, прогресивніше покоління батьків дітей з інвалідністю. За Союзу батькам зазвичай казали: у вас народилася дитина з інвалідністю, ви з нею не справитеся, віддайте її кудись, і там за нею доглянуть. Ті, хто все-таки виховує цих дітей, не мають майже ніякої підтримки. Вони можуть просто любити, доглядати цю дитину, привезти в наш центр, полегшено видихнути — і це їхній максимум. Натомість мами, які нині віддають своїх діток з інвалідністю до школи, — це вже зовсім інше покоління.

— Чи багато організацій, які б підтримали такі родини?

— Чернівці у цьому сенсі не особливо соціальні. У Львові чи Франківську це на найвищому рівні. Ось дивлюся на ту молодь, яка має незначне інтелектуальне порушення. Вона після закінчення школи змушена сидіти вдома й дивитися серіали. Розумію, що згодом ми вже не зможемо допомогти таким хлопцям і дівчатам. Їм стає нецікаво щось робити. Так у людях закладено, що ми з кожним роком дорослішаємо і відчуваємо свою відповідальність за щось: навчання, друзів тощо. А якщо такої відповідальності немає, людина втрачає сенс жити далі: просто сидить, їсть, п’є, і їй уже нічого не треба. Це дуже страшно.

— Як складаються долі вихованців вашого центру?

— Приходячи в центр, вони бачать, що можуть добре впоратися із сушінням граноли, чищенням фруктів тощо, і це дає їм упевненість, віру в себе. Так до них приходить розуміння, що вони можуть себе реалізувати, заробляти гроші. Потім дехто знаходить офіційну роботу.

Один наш хлопець працює двірником, другий — прибиральником. Сашко — з інтернату в Ніжині, його забрали у 26 років. Він сам собі виборов право, щоб його визнали працездатним і відпустили. Потім він ще тривалий час поневірявся по вокзалах, доки сім’я з Чернівців не погодилася опікуватися ним. Два роки хлопець у Чернівцях. Тепер він відчуває відповідальність, що також має приносити гроші в сім’ю.

Ірочка, дівчинка з ДЦП,  сама прийшла до нас у центр і після кількох місяців перебування влаштувалася працювати в кафе. Вона із села переїхала жити до Чернівців, сама орендує квартиру.

Нині під опікою маємо 12 молодих людей. Нам вдалося подолати ще один не менш поширений стереотип, що молодь з інвалідністю не може робити нічого якісно. На кожній пачці з нашою продукцією ми пишемо маленьку історію про ту людину, яка це зробила. Вони це бачать, розуміють. Чому ми вийшли з центру «назовні» й перестали просто ліпити черепашок? Щоб показати нашим вихованцям, що їхня праця важлива.

— В Україні більшість здорових людей не знають, як спілкуватися з людьми з інвалідністю. Як ви цьому навчилися?

— І я часто роблю помилки. Наприклад, на людину з аутизмом не можна кричати чи підвищувати голос. Якось я на хлопчика (у нього не аутизм, а просто затримка) насварилася. Повертаюся, а мені в голову летить пластмасовий кубик. Глянула на нього — і він дивиться на мене. Я розумію, що не можу ще більше на нього накричати. А він мені дав зрозуміти, що це його зона комфорту, яку я переступила. Такими маленькими кроками я намагаюся зрозуміти, що ми ще можемо розвивати, а на чому нам варто вже зупинитися.

У спілкуванні з такими людьми насамперед маємо наголошувати, що це людина. Людина з ДЦП, людина з інвалідністю, людина з синдромом Дауна. Часом навіть виправляю своїх рідних. А все тому, що бачу біль в очах цих людей через таке ставлення суспільства. Є правила спілкування з людьми з інвалідністю — ми їх навіть розмістили у своїх буклетах.

— Якої допомоги потребує ваш центр?

— Повірте, маю довжелезний перелік речей, які нам необхідні. Але ми з часом зможемо їх придбати. Це не головне. Важливо, чого потребують молоді люди з нашого центру, — їм бракує спілкування і можливості влаштуватися на роботу. Часом підприємці, коли бачать людей з інвалідністю, не хочуть їх працевлаштовувати. Адже їм потрібен ще напарник, який навчатиме і контролюватиме такого працівника, і це невигідно роботодавцеві. А такі люди дуже потребують працевлаштування. Ще ми дуже зацікавлені у продажу продукції нашого центру і були б дуже вдячні, якби знайшлися волонтери, готові займатися з нашими вихованцями.

Дізнатися більше або допомогти Центру денного догляду для молоді з інвалідністю можна за телефоном 095 485 9256 (Валерія Мартинюк) або на сторінці «Любов, яка лікує» у Facebook.

Надія МАКУШИНСЬКА
для «Урядового кур’єра»

НА ЗАМІТКУ

10 правил етикету, складених людьми з інвалідністю

1. Коли ви розмовляєте з людиною з інвалідністю, звертайтеся до неї, а не до її супроводжуючих або сурдоперекладача, які присутні під час розмови. Усі запитання і пропозиції адресуйте безпосередньо цій людині.

2. Коли вас знайомлять з людиною з інвалідністю, цілком природно потиснути їй руку — навіть тій, якій важко рухати рукою або яка користується протезом, можна потиснути руку (праву або ліву).

3. Коли зустрічаєтеся з людиною, яка погано або зовсім не бачить, обов’язково називайте себе і тих людей, які прийшли з вами. Якщо у вас спільна бесіда в групі, не забувайте пояснити, до кого звертаєтеся, і називайте себе. Обов’язково попереджайте вголос, коли ви відходите вбік (навіть якщо ненадовго).

4. Не поспішайте допомагати людині з інвалідністю, якщо вас не попросили про це. Якщо ви пропонуєте допомогу, чекайте, поки її приймуть, а потім запитуйте, що і як слід робити. Якщо не зрозуміли, не соромтеся — перепитайте.

5. Звертайтеся до дітей з інвалідністю по імені, а до підлітків і старших — як до дорослих людей без інвалідності. Спілкуйтеся рівноправно, без поблажливості, опіки та заступництва.

6. Спиратися або повиснути на чийомусь інвалідному візку — це те саме, що спиратися або повиснути на його власника. Інвалідний візок, милиці, біла тростина, собака-провідник — це частина недоторканного простору людини, яка його використовує. Намагайтесь не торкатися цих речей!

7. Розмовляючи з людиною, що зазнає труднощів у спілкуванні, слухайте її уважно. Будьте терплячі, чекайте, поки вона сама закінчить фразу. Не поправляйте і не договорюйте за неї. Не соромтеся перепитувати, якщо ви не зрозуміли співрозмовника.

8. Коли ви говорите з людиною, яка користується інвалідним візком або милицями, розташуйтеся так, щоб ваші та її очі були на одному рівні. Вам буде легше розмовляти, а вашому співрозмовнику не знадобиться закидати голову.

9. Щоб привернути увагу людини, яка погано чує, помахайте їй рукою або поплескайте по плечу. Дивіться їй прямо в очі та говоріть чітко, не кричіть. Розмовляючи з тими, хто може читати по губах, розташуйтеся так, щоб на вас падало світло, і вас було добре видно. Постарайтеся, щоб вам нічого не заважало і ніщо не затуляло вас. Хоча майте на увазі, що не всі люди, які погано чують, можуть читати по губах.

10. Не знічуйтеся, якщо випадково сказали «побачимося» або «ви чули про це?» тому, хто насправді не може бачити або чути. Люди з вадами слуху чи зору користуються тими самими звичними словами, тож вони теж чують і бачать, просто по-іншому. Передаючи що-небудь у руки незрячому, в жодному разі не кажіть «помацай це». Натомість говоріть звичайними словами: «Поглянь на це». Людині на інвалідному візку не кажіть «під’їжджайте, проїдьте». Коректніше сказати «підійдіть туди-то», «проходьте тут». Адже їздять на машині чи поїзді, а на візку — ходять.