Очевидців Голодомору, а їм нині щонайменше 90 років, залишилося дуже мало, і саме тому їхні спогади такі цінні. Живі дитячі враження, заряджені тяжкими, зовсім не дитячими емоціями, особливо закарбовуються в пам’ять і залишаються там назавжди. Навіть у такому поважному віці люди діляться пережитим і не забули безлічі подробиць і деталей. Цим розповідям можна довіряти, їх треба ретельно збирати і записувати, бо ті гіркі спогади виявилися міцними й беззаперечними свідченнями про злочин, який скоїла кремлівська влада в часи СРСР проти українського народу.
Уже двічі за останні роки команда істориків і наукових співробітників Національного му-зею Голодомору-геноциду виїжджала в регіони, які найбільше постраждали від умисних дій радянської влади, спрямованих на організацію голоду, репресій проти людей, що боролися за виживання та прагнули врятувати від голодної смерті дітей. Дослідники проїхали тисячі кілометрів, відвідали десятки населених пунктів, де записали історії з вуст очевидців Голодомору. Вони побували і в містах-мільйонниках, і в районних центрах, і в маленьких селах, де всього кілька жителів, у Дніпропетровській, Запорізькій, Полтавській, Харківській, Вінницькій, Хмельницькій, Донецькій, Луганській, Миколаївській та Херсонській областях.
Найстарший свідок Голодомору, з яким вдалося поспілкуватися, — Ганна Тодосівна Губіцька з міста Деражня Хмельницької області, якій цьогоріч у грудні виповниться 102 роки.
В експедиціях пошуковці записували свідчення людей, які залишилися живі й могли поділитися дитячими спогадами про голод 1932—1933 років. Вони записували інтерв’ю з місцевими краєзнавцями і збирали експонати для другої черги музею.
«Експедиція, яка загалом охопила 10 областей України, має велике значення для збереження пам’яті про геноцид українців. Саме зараз маємо останню змогу доповнити джерельну базу для вивчення Голодомору історіями свідків з перших уст. Експедиційна команда фіксує місця масового поховання жертв геноциду. На цих місцях будували заводи, стадіони, інколи вони перетворювалися на пустирі, адже комуністичний тоталітарний режим десятиліттями намагався приховати правду. Фіксування таких місць важливе для відновлення історичної справедливості. Музей робить усе можливе для поширення правди про геноцид українців і масові штучні голоди 1921—1923, 1946—1947 років», — зауважує Юлія Коцур, заступниця директора Музею Голодомору.
Цього року проєкт «Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки» втілюють за підтримки Українського культурного фонду. Він став підсумком другої масштабної експедиції Україною з пошуку свідків Голодомору 1932—1933 років та запису їхніх свідчень. За 30 днів команда музею проїхала майже 10 000 кілометрів, відвідала 92 населені пункти, де записала 120 історій з очевидцями Голодомору. Музейники знайшли нову інформацію про 51 місце масового поховання жертв Голодомору, поспілкувалися з десятками місцевих крає-знавців.
«Мама смажила черепах, а вони так шкварчали!»
«Як ми виживали? Як ми без хліба? Так хотілось їсти! Наша хата була коло річки. Річка Громоклія — не знаю, чи вона зараз висохла, так хочеться подивитися, чи вона є, чи впадає в Інгул. А наша хата крайня. І мої сестри, дві старші, ходили до річки, залазили у воду і, було, назбирали багато черепах. Потім панцирі розбивали, і там таке м’ясо було пухкеньке, м’якеньке. І мама (отака в нас була сковорода здорова) смажила їх, а вони так шкварчали! Я підійду — так мені хочеться! — ще не готове, я хвать рукою, ще не готове, недосмажене, і з’їла я. Це пам’ятаю добре, бо дуже їсти хотіла», — пригадує 96-річна Олександра Леонтьєва, яка походила з багатодітної родини і пережила Голодомор у селі Лук’янівка (тоді Леніно) Баштанського району Миколаївської області.
«Знищували всьо, хліб, де знаходили, забирали»
«Забирали спершу в панів. Панів, скільки їх там було, забрали. Потім у кулаків забирали. Хто шо більше мав — то вже «кулак», його «розкулачували», виганяли. Це вже ті, хто мав навіть якусь віялку чи шо, це вже теж «кулак». Їх теж повисилали. Ото вже лишилися ті, шо не мали майже нічого. Хто мало мав землі, накладали податок зерна. Виконав, шо дали, — знов накладають, так, шоб зовсім знищити його. 32 рік, то вже знищували всьо, хліб де знаходили, забирали. Підготовка була до 33 року», — розповів свідок Григорій Шикирявий із села Галузинці на Хмельниччині.
«Коли колоски крали, в тюрму садовили»
«Ходили, як колоски вже поспіли, красти вночі. І тоді одна жінка, в неї діти були малі, звати її було Секрета, а дітей було четверо й малі діти були, пішла колосків нарізать — впіймалась. Засудили. У тюрмі вмерла. Тоді, коли колоски крали, в тюрму садовили», — пригадує Марія Андріївна Тільна, 1922 року народження, із селища Костянтинівка Богодухівського району Харківської області.
«Млини валили і забирали всі жорна»
«Приїхав голова сільської ради до нас додому. Тракторов його прізвище, він не наш був, не обухівець. А батько якраз хворів, лежав. І Тракторов сказав: «Панфіл Васильович, прийшло і до твого млина врем’я». Оце вони приїхали, завалили його і нічого не взяли. Інші млини валили й забирали все — і камені (жорнові. — Ред.) теж. Тут був закон такий. Тут не винен Тракторов. То була зверху команда. Ми з млина наробили камінців невеликих. Крупорушок так званих. В Обухівці сім млинів було. Наш останнім розвалили», — розповів Семен Калниш. Під час Голодомору 1932—1933 років він жив у смт Обухівка Дніпровського (тоді Пригороднього) району Дніпропетровської області.
«Зерно закопували по доріжці, там де ходять»
«Закопували, закопували й так — по доріжці, там де ходять. Закопають і ходять, ніхто не зна’. А тоді вже ж вибирають таку годину, щоб можна було відкопати. А то в колодязі. Колодязь якось робили. У колодязі вода, зруб і вверху зруб, а тут пусто. І ото вони там опускають одного, він прокопає там, і ото там мішок із зерном. І набере тільки формочку, сім’я — тільки формочку, бо як лишнє останеться, вони прийдуть, побачать і скажуть: «А де воно в тебе взялося?» А так ніде не находили ні разу», — Пелагея Товкач згадує, як її сім’я та інші жителі Красного Яру Богодухівського району Харківської області рятувалися під час Голодомору.
«Весною стали виливать ховрахів і їсти»
«Вижили. Батько й мати пухлі були з голоду, а ми, слава Богу, вижили, не пухлі були. Ну їли шо — лободу, галахи. Стала вже весна, стали виливать ховрахів і їсти, лободу запарювати. […] Ховрахів тепер уже витравили, ховрахів уже немає, а тоді ховрахів було багатенько. І я ж пацаном був — за відро і виливать із нірки. Обідрав, і мати зваре юшечку, і оту сьорбаєм», — поділився спогадами Дмитро Винярський, 1923 року народження. Під час Голодомору 1932—1933 років він жив у селі Червоний Яр Томаківського району (тепер Кам’янського) Дніпропетровської області.
«Померлих на купу в ямах складали»
«Ховали без дубовини (домовини. — Авт.). Копали великі ями, там вони є на цвинтарі, де поховані ці, що помирали, то на купу складали, складали поки не повна, і всьо», — розповіла Ксенія Прокоп’юк, яка народилася 1927 року в селі Танське на Уманщині.
Тепер уже напевне знаємо, що геноцид, вчинений стосовно нашого народу, не пройшов безслідно для кількох поколінь українців, став тяжким травматичним досвідом, який призвів до появи страху знищення за вияви українськості, і причиною деформації української ідентичності. Страх говорити правду про Голодомор, бути українцем, тривала депресія, бажання забути все, що сталося, спричинили втрату індивідуальної й колективної пам’яті, історичної правди про злочин геноциду та появу історичної колективної психотравми української нації. Нащадки жертв зазнали травми геноциду — однієї з найважчих серед інших видів колективних травм.
Репресивна політика приховування комуністичним режимом правди про злочин геноциду та нищення історичної пам’яті призвела до подальшої травматизації української нації. Брак пам’яті про злочин геноциду в українців зумовив політичний і моральний дискомфорт та роздвоєння національної свідомості сучасного українського суспільства.
Тож комуністичний тоталітарний режим у 1932—1933 роках вчинив особливо тяжкий злочин геноциду проти української нації. Внаслідок проведення комплексних судових експертиз було встановлено, що у 1932—1933 роках режим знищив 10 мільйонів 500 тисяч українців, 4 мільйони з яких — діти.
Організатори геноциду не тільки створили систему знищення українців, а й механізм приховування наслідків злочину від громадськості та міжнародної спільноти. Причини і мотиви особливо тяжкого злочину геноциду — недопущення відновлення Української держави та знищення національно-визвольного руху.
27 листопада о 16.00, за традицією, відбудеться Всеукраїнська акція «Запали свічку пам’яті» на згадку про 10 мільйонів 500 тисяч українців, знищених комуністичним тоталітарним режимом у 1932—1933 роках.
Ми в Google+