РАЗОМ 

Представники західної гілки українського народу прагнуть зробити свій фестиваль міжнародним

Гарячий серпень останніми роками збирає з усього світу лемків, як вони кажуть, докупи. І місцем такої зустрічі стає урочище «Бичова», що неподалік райцентру Монастириська на Тернопіллі. Тут панує фестивальний дух, розливається велика ріка людських емоцій… 

Примусово переселені

«Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю». Ці слова туги стали не лише своєрідним епіграфом фестивалю «Дзвони Лемківщини», а вже ледь не 70 років зринають з уст лемків — представників західної гілки українського народу. Їхніми споконвічними землями були Східні Бескиди. Але настане вересень 1944 року і покладе сумний початок прощання лемків із рідним краєм. Саме тоді між колишньою УРСР і Польським комітетом національного визволення буде укладено угоду про «евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі». У двері лемків, а також українців з Надсяння, Підляшшя, Холмщини одразу стала грюкати-стукати трагедія. Про це засвідчила зокрема й фотодокументальна виставка, яку підготував Тернопільський державний архів.

Депортованих розселили здебільшого в центральні, східні, південні регіони України. Людям з гір важко було призвичаїтися до, по суті, степового життя. Тисячі  втікали в західні області — поближче до рідної землі. Як, скажімо, родина Підгірських з повіту Новий Сонч. Ганна Федин — одна з них. Нині вона живе в Сокалі на Львівщині.

Лемківський різьбяр по дереву Ігор Михайлишин із с. Гутисько Бережанського району на Тернопіллі. Фото автора

«Absolut lemko»

Тернопілля прийняло найбільше депортованих — майже 200 тисяч. Новим місцем проживання для сім’ї Бенч стало село Гутисько Бережанського району. З її представником — Михайлом Бенчом на фестивалі познайомився радше з цікавості. У гурті людей побачив чоловіка, на футболці якого було виведено: «Лемко з Москви». З’ясувалося, що пан Михайло в російській столиці вже понад півстоліття, але не забув не лише української мови, а й лемківського говору. А от геолог за фахом Володимир Павук уже 43 роки живе й працює в Новосибірську. Твердить, що кожен четвертий житель цієї області має українське коріння. Тому тут активно діє громадська організація «Українська національно-культурна автономія Новосибірська «Лелека». Цього року він її очолив.

На «Дзвонах…» також можна було поспілкуватися з лемками з Польщі, Словаччини, Німеччини, Білорусі, Сербії, Молдови. Хтось з них одягнув народне вбрання, хтось — сучасне, а хтось знову таки футболку з написом англійською, стверджуючи, що є «Absolut lemko». Лемки зуміли зберегти ідентичність етнографічної групи українців. Іскри їхньої ватри, кажучи словами голови Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександра Венгриновича, розлетілися по всьому світу і нині палають фестивалями у багатьох країнах світу, в Україні — в дев’яти регіонах. 

   

Марія Євін, Ольга Пакіж та Єфросинія Бойців (стоїть) — учасниці ансамблю лемківської пісні «Барвінок» із селища Микулинці на Тернопільщині. Фото автора

І пісня, і різьба

Люди долають тисячі кілометрів заради того, щоб лише почути любу їхньому серцю говірку, пісню. На сцені Ватряного поля за два фестивальні дні виступили майже 120 виконавців та аматорських і професійних колективів. Ганна Чеберенчик (більш відома під сценічним ім’ям Аничка) випустила вже два альбоми лемківських пісень у сучасній обробці.

Лемки славляться не лише своїми піснями і танцями, а й народними промислами. На фестивалі діяло містечко майстрів, де творіння власних рук представили майже 150 умільців. Леся Іванюк з Тисьмениці, що в Івано-Франківській області, привезла власні роботи в лялькарстві, а Ігор Михайлишин із маленького села Гутисько на Тернопіллі, яке славиться лемківською різьбою по дереву, — свої витвори.

Уперше на лемківському святі запалювали дві ватри й облаштували дві сцени. «Доросле» багаття розпалив староста фестивалю Михайло Тиханський. Діти теж розклали свою ватроньку, демонстрували поблизу неї свої пісенні таланти. 

Зводять лемківське село

З кожним роком «Бичову» дедалі більше впорядковують, розбудовують. Рішенням облради Монастириський обласний комунальний музей лемківської культури та побуту реорганізують у музейний комплекс «Лемківське село». Тут уже збудували сім хат, відбудували подвір’я лемка-газди, подбали про криницю, освятили два роки тому капличку та дзвіницю. Цього року завдяки тернопільським газовикам урочисто відкрили хижу гончара, незабаром розпочнуть споруджувати церкву в традиційному лемківському стилі. 

Традиційна страва шмар’яни

Розповідає Ганна Вересняк з с. Високого Монастириського району:

— Потерти картоплю, додати борошно, два яйця, трохи солі, перцю, цибулю підсмажити на смальці та помастити нею. Тісто замісити густіше, як на вареники, можна додати до нього молока. Відтак тісто щипати й кидати його в окріп. Все просто, зате як смачно! 

КОМПЕТЕНТНО

                                   
Валентин ХОПТЯН,
голова Тернопільської
облдержадміністрації:

— Тернопільщина у 40-х роках минулого століття стала одним із тих регіонів, які щиро прийняли дітей Лемківщини. Вони тут знайшли свою долю та нову малу батьківщину. Тож тепер лемки – невід’ємна  частина громади Тернопільського краю. Цікава, колоритна, працьовита й дуже талановита! Щодо «Дзвонів Лемківщини», то всі, хто побував на цьому святі лемківської культури та народних традицій, мали змогу пересвідчитися: щороку воно стає дедалі масштабнішим. Нині цей фестиваль всеукраїнський, але будемо пропонувати, щоб він здобув статус міжнародного.