Зіркопад дорогого Ілліча

110 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕОНІДА БРЕЖНЄВА

ПОГЛЯД. У переважної більшості наших співвітчизників образ Генерального секретаря ЦК КПРС, Героя Соціалістичної Праці та чотириразового Героя Радянського Союзу асоціюється із шамкаючим маразматиком, якого попідруки виносили на трибуну. Саме таким запам’ятався «дорогий Леонід Ілліч» в останні роки свого правління.

Однак на момент скинення Хрущова та обрання 58-річного Брежнєва тоді ще Першим секретарем ЦК КПРС він здавався майже молодим красенем. Особливо на тлі пам’ятного всім Сталіна та мішкуватого «любителя кукурудзи», якому на час усунення від влади вже виповнилося 70 років.

Більше того, саме Брежнєв уперше з часів НЕПу, що закінчилися ще в 1920-х, нагодував і одягнув простих радянських громадян, які, на відміну від партноменклатури, десятиріччями не мали вдосталь навіть хліба.

Справді революційними перетвореннями на селі стали видача колгоспникам омріяних паспортів, що фактично розкріпачило селян, оплата їхньої праці грошима, реальна електрифікація країни. Вже мало хто пам’ятає, що до державних ліній електропередач раніше підключали лише міста, робітничі селища, радгоспи. Натомість джерелом енергопостачання сіл були зняті з тракторів старенькі двигуни, які крутили електрогенератори. Ця техніка працювала лише по кілька годин на добу, а її потужності бракувало навіть для нормального освітлення, унаслідок чого «лампочки Ілліча» (мався на увазі Ленін) у хатах колгоспників ледь жевріли.

Саме за Брежнєва стало не шість, а п’ять робочих днів на тиждень, 8 березня і 9 травня оголосили вихідними днями, а колишні воїни-фронтовики отримали хоч якісь реальні пільги і пошану. Зменшення терміну строкової служби в армії і на флоті на один рік призвело до скороченням їхньої чисельності на третину та дало змогу спрямувати вивільнені кошти в економіку.

До речі, цілком заслужене звання Героя Соціалістичної Праці Брежнєв отримав за внесок у розвиток космічної галузі. Однак після обрання Генсеком йому не забракло розуму і сміливості відмовитися від продовження затратної гонки за освоєння навколоземного простору, яку на рівних із США можна було вести лише ціною злиднів власного народу.

Втім, не менш промовистий для розуміння суті брежнєвської політики є вирішальний у його долі факт, яким ще особисто невідомий Сталіну перший секретар Запорізького обкому ВКП(б) вперше привернув увагу «вусатого вождя». У доповідній міністра державної безпеки Абакумова повідомлялося про «кричущий факт порушення сталінської Конституції», коли в Запорізькій області за особистим розпорядженням Брежнєва під час перших повоєнних виборів до Верховної Ради УРСР уповноваженим у виборчих комісіях роздали запасні бюлетені для заміни вкинутих до скриньок із відміткою «проти».

Реакцією Сталіна стало нагородження «злочинця» орденом Леніна та призначення здібного «бійця партії» спочатку керівником значно важливішої Дніпропетровщини, а невдовзі — Молдавської РСР, де «організаторський талант» майбутнього Генсека розкрився повною мірою. До речі, ще на фронті у службовій характеристиці тодішнього начальника політуправління 18-ї армії бригадного комісара Брежнєва з’явився запис, що він «багато питань вирішує як господарник, а не як політпрацівник».

Вміла організація «правильного» голосування — лише один приклад того, що стало буденною повсякденністю за правління вже самого «дорогого Леоніда Ілліча». Причому це стосувалося навіть його особисто, бо в документах Брежнєва, залежно від політичної ситуації, він то українець, то росіянин. День народження, який припадає на 19 грудня 1906 року за старим стилем і за загальними правилами мав би змінитися на 1 січня 1907 року, вся країна теж відзначала «як виняток».

«Зразковий сім’янин» і невиправний донжуан, людина без національності і «щирий патріот», теоретик марксизму-ленінізму і сіра посередність — все це різні іконостасі однієї і тієї особи, останні роки правління якої стали апогеєм розходження проголошуваних лозунгів із реальними справами. Під акомпанемент правильних промов відміталися дедалі найнагальніші реформи, ерзацом демократії служили зразково відпрацьовані виборчі технології, розквітла корупція, а країна зміцнювала свою залежність від продажу нафти і газу за кордон. Втім, чи багато відмінностей у СРСР часів застою від сучасної путінської Росії?

 215 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТИМКА ПАДУРИ

Польський лірник з української Махнівки

ПОСТАТЬ. Легендарна пісня «Гей, соколи», яка після презентації у фільмі Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» стала пізнаваною в усьому світі, створена Тимком Падурою. Він родом із Іллінців на нинішній Вінниччині і, на відміну від більшості своїх сучасників-поляків, сприймав Україну не як край для колонізації і спольщення, а як землю козацької слави.

Вже під час навчання у Кременецькому ліцеї юний Тимко Падура захопився збиранням фольклору, записуючи тексти звичними йому латинськими буквами, а згодом став одним із зачинателів так званої української школи польського романтизму. Саме з неї розпочалося відродження самосвідомості поляків, які гордилися не так своїм шляхетським походженням, як власним вільнолюбством і лицарством. На відміну від дворянства, яке визначається за походженням, культ особистої честі та відваги, на яких ∂рунтувалася козацька вольниця, зруйнував кастові розмежування між поляками, нарешті об’єднавши шляхту і хлопів у один народ.

Прикро, що в сучасній Польщі призабули, чим завдячують Україні, легенди якої фактично повернули полякам віру в себе. Не дивно, що начебто скромний лірник Тимко Падура був бажаним гостем у маєтках тодішніх магнатів, які вперше за багато десятиріч відчули, що українці не бидло, з яким воювали їхні батьки і діди, а достойні поваги і наслідування лицарі, пісні про подвиги яких вчать цінувати Вітчизну дорожче за власне життя.

Не менша заслуга Тимка Падури в тому, що він одним із перших мав мужність заявити: незалежність України — необхідна умова «для справи загальної свободи». Більше того, навіть назва організації, на таємному засіданні якої 1825 року в Житомирі виступив із доповіддю поляк-лірник, називалася «Narodowe Towarystwo Patriotyczne», а не польське «Патріотичне товариство», як донині стверджується у більшості наукових праць українських дослідників. Різниця на перший погляд незначна, однак напрочуд суттєва, бо легендарне гасло польських повстанців «За нашу і вашу свободу» бере початок від часів Тимка Падури, коли два народи почали усвідомлювати, що вони не вороги, а союзники у спільному протистоянні російському великодержавному шовінізму.

Так само, як поляки завдячують українцям відродженням козацького романтизму, який врятував Польщу, українцям гріх забувати, що заснована еміром Ревухою (графом Вацлавом Ржевуським) у Саврані на нинішній Одещині кобзарська школа, яку очолив Тимко Падура, значною мірою посприяла збереженню і зростанню майстерності наших народних співців. Навряд чи хтось ризикне заперечувати, що поетичне слово Шевченка бере початок саме від мандрівних кобзарів, які врятували душу народу та його справжню історію. Та мало хто знає, що широковідому думу про благородного розбійника Устима Кармелюка «За Сибіром сонце сходить» створив Тимко Падура, з легкої руки якого пісня стала справді народною.

Не лише вихованці савранської школи, а й їхній наставник мандрували Україною. Зокрема збереглися достовірні свідчення про перебування Тимка Падури на Полтавщині та аж на Кубані, де польський лірник з українською душею під виглядом діда-кобзаря нагадував «хохлам», хто вони і яких батьків діти. Навіть дивом виграні в лотереї немалі кошти вже немолодий шляхтич витратив на видання книжки зі створеними ним українськими піснями, доживаючи віку в селі Махнівці на Вінниччині, яке за радянських часів стало Комсомольським.

45-РІЧЧЯ ЗАПИСУ ПЕРШОГО ВИПУСКУ «ПЕСНИ ГОДА»

«Червона рута» підкорила слухача

СИМВОЛ. «Ми слухали «Червону руту» і для нас Україна була центром Європи» — вторять один одному найвідоміші співаки і композитори тодішнього СРСР. Великою мірою саме завдяки пісні-легенді, що прозвучала у започаткованій на всесоюзному телебаченні програмі «Песня года», цей телепроект здобув тривале життя.

150 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАЛЕРІЇ О’КОННОР-ВІЛІНСЬКОЇ

«Скарб» патріотки

ПРИКЛАД. Донька заможного поміщика ірландського походження, яка народилася на Полтавщині, своїм наверненням до українства завдячує впливу чоловіка старшої сестри Ольги — композитора Миколи Лисенка.

Видатна діячка «Просвіти», журналістка, знана письменниця, чиї п’єси з успіхом йшли на сцені театру Миколи Садовського, — все це різні грані неординарних здібностей талановитої жінки, яка після одруження з викладачем Київської політехніки і племінником української письменниці Марка Вовчка Олександром Вілінським обрала собі подвійне прізвище.

Після публікації у «Літературно-науковому віснику» повісті Валерії О’Коннор-Вілінської «Скарб» сторінки твору за наказом царської цензури вирізали з уже віддрукованого накладу журналу, а авторку запроторили до в’язниці за «український сепаратизм».

Після повалення царя та окупації Києва червоногвардійськими бандами Муравйова подружжя Вілінських поставили до стінки. Від загибелі врятував щасливий випадок: в останню мить перед розстрілом їх упізнав більшовик Чувілов, якого колись переховували у себе «вороги революції».

Життя в еміграції та організація українських вишів у Чехословаччині — ще одна важлива сторінка біографії Вілінських. Втім, зазвичай про них згадують, як про прийомних батьків рано осиротілої Хариті Кононенко — майбутньої організаторки Українського Червоного Хреста, яка продовжила їхню естафету патріотизму і доброти.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)