Торік у святковому номері «УК» до 25-річчя Незалежності в публікації «Хліб зі смаком тайги» ми розповіли про долю родини Кравчуків з Острога — типову для західноукраїнських сімей і водночас унікальну. У 1949-му їх розлучила геополітика, а нині, майже через півстоліття, поєднала… звичайна людяність, яка, на щастя, не знає кордонів. У цій фантастичній історії певну роль відіграв і «Урядовий кур’єр».
Цю історію розповіла виконавчий директор Рівненського відділення Асоціації міст України Тетяна Грещук, яка просто-таки не могла дати ради надокучливій сльозі: «Я нарешті знайшла свою родину — через 46 років!»
Старшій доньці острозького пекаря Володимира Кравчука Ніні тоді йшов 18-й, молодшій Тамарі було шість, а Сергієві — чотири роки. Удома в них знайшли півмішка борошна. Це й стало приводом для кримінальної справи. Кравчуки ледь не навколішках просили Ніниного хлопця: «Євгене, допиши їй кілька місяців і одружіться, ми ж бо не знаємо, куди їдемо!» А самі посадили на підводу двох молодших і поїхали в невідомість. Згодом з’ясувалося, що в Сибір.
Їхали у невідомість
А Ніна з Євгеном почали господарювати в батьківській хаті. У 1961-му тут народилася Тетяна (тепер Грещук). Коли їй було 8 років, мама з татом вирішили відвідати родину в далекому Краснотуранську, із собою взяли доньку. Тоді вона єдиний раз у житті бачила дідуся Володимира і бабусю Марію. Але дитяча пам’ять назавжди закарбувала той хліб зі смаком тайги, який спік дідусь, і кисіль чи з журавлини, чи з брусниці, який зварила бабуся. Смачнішого, каже, нічого не куштувала в житті, хоч як намагалася потім сама відтворити той смак. А ще вона побачила тітку Тамару та її синів, двоюрідних братів Анатолія та Володю. Діти гралися й ховали в старій клуні записки, хто ким стане, коли виросте. Хлопці тоді написали, що лікарями.
Коли поверталися з гостей додому, прощалися, немов назавжди: принаймні, так закарбувала її дитяча пам’ять.
Так і сталося: Тетяні ще не виповнилося й 17, як мама захворіла на рак і відійшла у вічність 46-річною. Батько дав родичам у Сибір телеграму про її смерть. На тому всі контакти обірвалися: Тетяні треба було йти на власний хліб, влаштовувати життя.
Та кілька років тому на її колишню адресу надійшов лист: «Пише вам сваха вашої тітки Тамари, вона дуже хоче вас знайти». А в наприкінці — скайп-адреса і час, коли можна поговорити. Перше запитання, яке поставила Тетяна, чи живі дідусь та бабуся — вона ж бо всі ці роки подавала милостиню за їхнє здоров’я. Хоч розуміла: люди з такою долею так довго не живуть.
З’ясувалося, їх немає відтоді, як отримали телеграму про смерть доньки Ніни: першим зліг дідусь, за ним бабуся. Але смак того хліба, який він пік, люди в Краснотуранську добре пам’ятають, сказала тітка Тамара. А ще розповіла, що обидва її сини стали лікарями: Володимир працює там, у Сибіру, Анатолій у Німеччині має власну клініку. Час від часу рідні спілкувалися скайпом, уже й не сподіваючись зустрітися: лінії розмежування, кордони, захмарні ціни на перельоти. І війна, яка накладає відбиток навіть на долі таких сильних людей.
«УК» читали в Нюрнберзі
Та зустріч нещодавно відбулася: не в Росії, не в Україні, а в Нюрнберзі. Її влаштував мамі та двоюрідній сестрі Анатолій, тепер уже німецький нейрохірург, який підкорив цю педантичну країну професійністю й наполегливістю.
Першою в гості до сина прилетіла мама (хоч у її 78 це було непросто). «Анатолій сказав їй, що сьогодні в них будуть гості, — згадує Тетяна Грещук. — А сам поїхав на вокзал зустрічати мене: він приховував мій приїзд, щоб зробити мамі сюрприз. Коли ми зайшли у квартиру, тьотя Тамара спочатку нічого не зрозуміла: стояла і пильно вдивлялася в мене. А тоді як зойкне: «Ніночко!» Вочевидь, упізнала в мені маму. Вона цілувала моє волосся, руки, одяг. І просила пробачення, що не опікувалася мною після маминої смерті. Не повірите, але ми не могли наговоритися: вставали навіть о четвертій ранку, позгадували всіх родичів з Острога, знайомих. І після тих 10 днів, які провели разом, остаточно зріднились: одна річ — спілкування скайпом, коли не знаєш, які запитання ставити, а які ні, зовсім інша — зустріч, коли ті запитання просто ллються рікою. Без жодних бар’єрів обговорювали будь-що, навіть побутові дрібниці. І хоча я не бачила мами в такому поважному віці, мені здавалося, що тьотя Тамара — то моя мама, яка повернулася. Я тоді дістала «Урядовий кур’єр» з розповіддю «Хліб зі смаком тайги» і перекладала для них російською кожну фразу. Потім ми знайшли цю статтю в інтернеті й перечитували. Дякували газеті за її роль у нашій родинній долі».
Слухаю цю розумну жінку, у якої достатньо мудрості й доброти, і дивуюся її вродженому вмінню безкорисливо віддавати себе іншим.
— А ще я привезла дуже багато фотографій: мами, тата, діда, бабусі, брата Анатолія з довгим волоссям, щойно він закінчив школу. Ми разом їх роздивлялися, і це будило спогади. Ті, які мають бути в історії кожної родини, одне слово, ми наче наново писали свою історію, тільки з новими колоритними деталями. Кожен поспішав якнайбільше дати одне одному, щось залишити на згадку.
Скажімо, серветки та рушнички з нашим українським орнаментом поїхали в Краснотуранськ — буде шматочок України в далекому Сибіру, — каже Тетяна Євгенівна. — Тьоті Тамарі подарувала велике ромашкове поле з бурштину, Анатолієві — ліс, бо він усе-таки дитина тайги, й ікону Покрови. Він сказав, що Покрову забере у клініку, щоб оберігала пацієнтів.
І прилетів голуб миру
До речі, клініка Анатолія Ананіна, німецького лікаря з українсько-російською душею (його мама українка, тато росіянин) відома не лише в Нюрнберзі, сюди їдуть звідусіль. Скільки йшов він до свого визнання, то вже окрема історія, адже в Німеччині він 30 років, відтоді, як закінчив ще радянський медінститут. Спочатку щодня їздив на роботу помічником лікаря за 50 кілометрів, потім — за 90. І працював, працював, аж поки німці не визнали його. На це знадобилося 16 років.
— Але він власною працею і розумом довів німецькій державі, чого вартий, — розставляє акценти Тетяна Євгенівна. — Брат робить майже 40 складних операцій за тиждень, у клініці надсучасне обладнання. А на вихідні з радістю їде на дачу: це старий будинок якогось графа з озером і шматочком лісу. Тут релаксує, адже в душі залишився дитиною тайги: ходить на полювання, як колись із батьком, підгодовує звірів, розводить рибу. А ще вирощує городину, багато працює фізично. І топить власноруч збудовану російську баню — одне слово, переніс у Німеччину свої традиції.
За 10 днів вона встигла побувати у нюрнберзькому зоопарку, який вважається одним з найкращих у Європі, у багатьох храмах і замках, скуштувати неповторного на смак баварського пива із запатентованими як винахід нюрнберзькими сосисками, побувала в німецькій Венеції Шпреєвальді й місті, де завжди Різдво, Роттенбурзі. Одне слово, зануритися в інший світ, щоб повернутися до свого, рідного. Але вже збагаченою тими безцінними родинними стосунками, яких півстоліття не вистачало їм усім.
Свою позицію щодо війни на Донбасі вона задекларувала одразу: шахтарі не куплять зброю в магазинах і керувати ракетами вони не вміють. Зрештою, на цю тему майже не говорили: не по те, каже, вона їхала.
Коли повернулася в Україну, одразу ж пішла на мамину могилу й понесла їй квіти від сестри Тамари і родинну звісточку: розповіла про все в деталях. Говорила з мамою довго, не стримуючи ані слів, ані емоцій. А коли підвела голову, побачила поруч голуба, який неначе уважно слухав усю ту розмову. «Голуб миру», — одразу ж майнула думка. А може, то й справді був знак про закінчення нинішньої виснажливої війни?
ДОВІДКА «УК»
Архівні документи свідчать
На ХVІ з’їзді КП (б)У, що відбувся на початку 1949-го, зазначали: «На 1 січня 1949 року до колгоспів вступило селянських господарств: в Ізмаїльській області — 91%, Волинській — 90%, Чернівецькій — 81, Закарпатській — 46, Тернопільській — 34, Львівській — 34, Ровенській — 25, Станіславській —17%». Звісно, що такі темпи не задовольняли керівництво: тож на 1949—1950 роки припадає друга хвиля репресій, коли у віддалені райони СРСР було депортовано 32,7% всіх вивезених із Західної України в 1944—1952 роках. За даними І. Винниченка, із західних областей виселено 203 662 особи. О. Субтельний називає цифру майже 500 тисяч західних українців лише в 1946—1949 роках. Це був останній злочин сталінського режиму проти українського села.
Ми в Google+