Офіційно Велика Вітчизняна війна закінчилась в Андріївці Макарівського району Київської області 9 листопада 1943 року, коли село визволили від фашистів. Була радість, яка супроводжувалась горем. Усі жили надією, що додому повернуться солдати і діти, яких окупанти вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Про долю синів і дочок рідні нічого не знали. Хоч, як з’ясувалось через 70 років, вісточки невільники надсилали. Не всі доходили. Свідомо чи ні, їх затримували в Німеччині. І аж тепер передали країнам, куди адресувались.

Не дочекались листів матері, які виплакали очі, чекаючи звісточки від своїх кровинок. З 56 малолітніх невільників, яких фашисти забирали в рабство, в живих залишилось лише кілька ветеранів — час бере своє. Але йому не підвладна пам’ять, відчуття роду, прагнення передати дітям його історію.

Саме цим керувалась учителька Олена Гордон, яка тривалий час працювала Андріївським сільським головою, організовуючи повернення і вручення листів нащадкам адресатів. До роботи залучила педколектив місцевої школи, учнів. І подія ця стала в селі ще одним знаком вдячності ветеранам та наукою мужності і відданості роду для дітей.

— Хочу, щоб ця зустріч, — сказала Олена Гордон, — допомогла дітям пережити й усвідомити історію на прикладі власних родин.

…І ось вносять листи. Кожний конверт — згусток горя і сліз. Тремтячими руками зі сльозами на очах діти, онуки і правнуки їхніх авторів, беруть вісточки з неволі.

Дорогі мої рідні!

За мною не журіться, а глядіть себе, якщо можете.

Як жив буду, то якось, може, колись доведеться зустрітися.

Дасть Бог вернусь, бо дуже цього хочеться.

(З листа Іщенка Івана. 30 серпня 1943 р.)

Дорогі мамо і тату!

Якби ви знали, як я за вами скучила.

А чи буде той час, що ми зустрінемося.

Хочеться хоч здалеку на вас подивитись, одним оком глянути на рідне село.

(З листа Германчук Ганни.  26 серпня 1943 р.)

У село знову повернулась війна. Горе з конвертів переходить в серця тих, хто її не бачив. А рядки — наче постріли в серце.

«…Ні до кого заговорити, хоч на папері поспілкуюсь з вами, мої рідні…»

«…Тут гірше, як вдома, але не журіться…»

«…У моїх очах сльози — за що нас розлучили?..»

« …Учора була неділя — поснідала. Сьогодні ще нічого в роті не мала, а робимо важко. Проливаю за вас сльози…»

На примусові роботи до Німеччини фашисти вивезли понад два мільйони українців. За свідченням аналітиків, у 95% листів, що надходили рідним, невільники негативно оцінювали умови роботи, проживання і харчування. Не забуваймо, що відвертих свідчень просто не було, адже невільникам забороняли писати правду про своє життя, пильнувала цензура. І не дивно, адже директивами передбачалась максимальна експлуатація за найгіршого харчування і ставлення.

Правду про ті страшні часи зберегли листи, що надійшли в село через сімдесят років. Їх зберігатимуть у сім’ях та шкільному музеї. Головне ж, діти знатимуть правдиву історію.

— Батько багато розповідав про поневіряння в неволі, — пригадує Марія Іщенко. — Страшно було слухати, а він же все те пережив! Коли німці виплачували остарбайтерам компенсацію, батька в списках не було. Образився дуже. Гордість не дозволила скаржитись. Тоді я звернулась по допомогу до Міжнародного Червоного Хреста. Компенсація прийшла, але уже після того, як батько пішов у вічність…

Так, горя, образ, несправедливості вони пережили багато. Але їх пам’ятають, їх ушановують. Їхній рід продовжується. «Бабусю, — говорила з імпровізованої сцени маленька школярочка, — я тебе ніколи не знала, але я відчуваю твою теплу руку…»

І це найголовніше — родовід не переривається. Він міцніє.