У цивільному житті Дмитро працював водієм. Любив техніку, копирсатися в ній, крутити кермо й гайки. Ніби відчував, що цей фах у подальшому стане у пригоді. А бойова біографія «Бетмена» розпочалася 2014 року. Нові сторінки в неї він вписав із першого дня повномасштабного вторгнення рф в Україну. Як усі справжні чоловіки в ті години, повістки не чекав. Одразу зв’язався телефоном з побратимами часів АТО, скоординували свої дії та прибули в Житомир в 95 бригаду ДШВ. У складі її 3-ї батальйонно-тактичної групи визволяв Ставище, Макарів, Бородянку.

Фото автора

Тож до першого поранення і після нього вже на Херсонщині встиг повоювати вдосталь на різних бойових посадах: і розвідником, і штурмовиком. Нещодавно був старшим водієм штурмової машини, величезного «вульфхаунда», які чудово показали себе в боях з окупантами. На цій техніці відбивали Інгулецький плацдарм, визволяли Білогірку, Давидів Брід. Друге поранення було складнішим. Через нього солдатові пропонували відношення до іншої бригади, на тепле місце.

«Тоді я поставив питання руба: або списуйте зовсім, або залишайте в рідній бригаді. Таки наполіг на своєму. Командир поставився з розумінням. І перевели в батальйон логістики, автомобільну роту, — згадує Дмитро, закінчуючи фразу жартом: — Так став водієм з підвезення боє комплекту. Ото вже тепле місце».

Навіть по-справжньому гаряче. Одна річ доставити БК на склади, розвантажити, сортувати. І геть інша — доправити його до майже нульових точок, якомога ближче до позицій. Не раз і не два на запорізькому й мар’їнському напрямках  опинявся між вибухами ворожих мін і снарядів. Вдавалося проскакувати, як між крапельками дощу. Тобто свій позивний виправдовує на всі сто відсотків.

«Пишаюся тим, що маю, без зайвих витребеньок, емблем і наклейок. Знаю, хто я, і друзі це знають. За час війни набув багатьох друзів, на яких можна покластися, які завжди допоможуть, не підставлять. Ми воюємо до кінця, доки не виженемо російських зайд із нашої землі. Інакше вони будуть у мене у дворі, у вас, у кожного. І що тоді буде з усілякими там ухилянтами?! — не стримує емоцій досвідчений солдат. — Дуже не хочеться перекладати на дітей цей тягар війни. Прагну, щоб вони цього не бачили, жили в мирі і спокої. А для досягнення такої мети мають напружитися і фронт, і тил!»  

Силоміць людину не вмотивуєш стати на захист країни, доки вона сама не усвідомить таку необхідність, продовжує Дмитро думку про наболіле. Його, як і всіх, хто нині боронить країну, дивує та обурює тенденція до уникнення багатьма чоловіками армійської служби в такий складний для держави історичний період. Якщо хтось гордо одягає футболку з написом «Ухилянт» і ще й привселюдно пишається тим, то велика біда і особиста, й суспільна.

Юрій МЕДУНИЦЯ,
офіцер служби зв’язків з громадськістю 46 оаембр, ДШВ ЗСУ