Один із доказів того, що правдиву історію так званої Великої Вітчизняної війни досі не написано й вона потребує детального вивчення і переосмислення, — гірка доля командира об’єднаних загонів партизанів Київщини Івана Хитриченка. Після приходу Червоної армії його представили до звання Героя Радянського Союзу і як колишнього начальника одного з райвідділів міліції Києва планували призначити заступником наркома внутрішніх справ УРСР. Однак поїздка до Берії на затвердження обернулася 10 роками ув’язнення за нібито співпрацю з німцями, безпідставні розстріли підлеглих партизанів та особистий моральний розклад.
Одні досі вважають ці звинувачення обґрунтованими, інші доводять, що Іван Хитриченко став жертвою недоброзичливців, які прагнули привласнити його заслуги і славу. Знаково, що колишній партизан провів під слідством аж три роки, а виголошений йому вирок, коли 25 років таборів сприймали як норму, за сталінськими мірками напрочуд м’який.
У хрущовські часи Хитриченка повністю реабілітували, хоч колишній перший секретар Чернігівського підпільного обкому ВКП(б) Олексій Федоров, призначений головою комісії у справах партизанів, називав Хитриченка «поліцаєм» і категорично заборонив друкувати написану ним книжку спогадів.
Біографія опального партизанського командира справді промовиста. Під час строкової служби у Червоній армії Хитриченко вступив до партії, а після демобілізації його направили на службу до правоохоронних органів. Однак після закінчення 1934 року Московської школи вищого керівного складу міліції чомусь опинився на цивільній посаді на машинно-тракторній станції на Вінниччині. Аж у квітні 1937 року, коли сталінський терор винищив майже всі партійні кадри, Хитриченка призначили спочатку другим, а за кілька місяців — першим секретарем Дунаєвецького райкому ВКП(б), з якої колишнього міліціонера цілком прогнозовано відправили до тюрми, звинувативши у «троцькізмі».
Однак хвиля репресій уже пішла на спад, і через рік, як і майбутнього комісара ковпаківців Семена Руднєва, арештанта виправдали і навіть призначили начальником одного з райвідділів міліції у Києві. Саме тут Хитриченка застала війна й окупація, бо спроба разом з військами, що відступали, вийти з оточення завершилася невдачею.
На відміну від Олексія Федорова, спеціально залишеного на Чернігівщині для організації партизанського руху, колишній міліціонер самотужки створив із земляків у рідному Радомишльському районі Житомирщини загін народних месників. Однак після того як два десятки горе-партизанів розбіглися після першої сутички з гітлерівськими карателями, Хитриченко усвідомив, що основою руху спротиву мають бути не вчорашні колгоспники, а кадрові військові.
Саме так він потім пояснював, чому за фальшивими документами прибув до Києва і ризикуючи, що його впізнають, записався до поліції. Він зумів стати начальником охорони радянських військовополонених, які працювали на відбудові Наводницького залізничного мосту. Десятки з них зуміли втекти за сприяння головного охоронця, який через три місяці теж опинився у партизанському лісі.
У березні 1943 року відбулася доленосна для Хитриченка зустріч із Ковпаком, загони якого прийшли на Полісся. «Дід», який судив про людей за ділами, а не за анкетами, призначив колишнього міліціонера керівником партизанських загонів Київщини.
На відміну від Федорова, який став Героєм навесні 1942 року фактично авансом, подання на присвоєння Хитриченку цього звання було обґрунтованим. Однак опальний командир умів воювати, та не вмів брехати. У мемуарах, виданих вже по його смерті, — чесне визнання, що аж до весни 1943 року масового партизанського руху в Україні не було. Не менше вражає відсутність топографічних карт, тому аж до визволення Київщини Хитричеко користувався виданою ще за царських часів детальною мапою «Кієвской губєрнії».
25 вересня 1943 року, коли сталінські полководці щоденно прирікали на смерть десятки тисяч червоноармійців у марних зусиллях прорватися до Києва з Букринського плацдарму, партизани за завданням Ставки взяли штурмом розташований на річці Прип’ять райцентр Новошепеличі та збудували 140-метровий наплавний міст. Ним з ходу переправилися радянські танки, але вже 30 вересня нікому не потрібну переправу наказали знищити. Кривавий маршал Жуков не хотів нікому віддавати лаври переможця, хоч у підсумку долю Києва вирішила саме загроза його оточення з півночі.
Ми в Google+