130 років тому в Тернополі відбулася перша українська етнографічна виставка. Її відвідав навіть кронпринц Австро-Угорської імперії, до складу якої тоді входила Галичина, Рудольф Габсбург. Та що важливо — висвітлював цю подію Іван Франко. Він написав і статтю «Подільські килими», після якої тканими виробами з села Вікно на Тернопіллі зацікавилися у Відні, інших містах.
У наш час історик, краєзнавець, доктор гуманістики Сергій Ткачов придбав хату у Вікні, колекціонує килими. Жартує, інакше й не може бути: саме прізвище про це стверджує, та й удома по-вуличному його родину називають Ткачами. У пана Сергія — десятки килимів ХІХ століття, з природними барвниками, з прикметними західно-подільськими узорами — рослинно-геометричними. Обрядові, весільні, залавні, поховальні, офіровані (пожертвувані) для церкви. Мовить, кожен такий виріб мав певну інформацію, сакральне значення, а не просто надавав декоративної краси. Хоч були так звані панські, де переважав анатолійський мотив, заможні за взірець брали турецькі килими.
Пан Сергій захопився килимами ще у студентські роки: на невеликих рамах робив гобелени. Тернопілля — килимарський край. Почав їздити селами й жахнувся: у церквах ткані вироби кидають під ноги, у своєму господарстві люди застеляють ними картоплю, щоб не замерзла, тримають навіть у хліву. Тож узявся колекціонувати, бо побачив, що втрачаємо їх.
А ще в Сергія Ткачова є мрія створити музей килимарства. Знає про велику колекцію килимів у запасниках Збаразького замку, Тернопільського обласного краєзнавчого музею. «Абсурдно виглядає, коли беру в руки книжку «Кіліми польскі», видану в сусідній країні, де пишуть про Глиняни, Вікно, Медин, інші центри українського килимарства. У нас же ні книжки такої немає, ні місця, де можна було б зібрати та виставити старовинні килими», — каже колекціонер. Примітно, що є прагнення відкрити музей саме там, де були потужні центри килимарства, а це село Вікно Гусятинського, Кобилля Збаразького чи Токи Підволочиського районів.
До круглої дати української етнографічної виставки в Тернополі та до дня народження Івана Франка пан Сергій вирішив організувати експозицію килимів біля пам’ятника геніальному письменникові посеред файного міста. Майже тиждень під палючим сонцем і грозовими дощами висіли ткані вироби з колекції Наталії Минько з Підволочиського району, виткані в середині ХХ століття.
Виставку килимів у Тернополі назвали «Індикатор пам’яті». І досить влучно, якщо зважити на відгуки її відвідувачів. Бо саме пам’ять, спомини змусили повертати тих, хто ознайомився з експозицією, у дитинство, у світ бабусиних і маминих розповідей та справ. Ось пані розповіла, що в її бабці був один із таких килимів, але його винесли давно вже на горище, бо «не модно тримати». Та тепер вона неодмінно оцінить його по-іншому. Ще одна жінка розповіла, що вдома зберігає ткані вироби, виготовлені в 1930-х на фабриці в Глинянах (Львівщина). Її родину за любов до України більшовики вивезли до Сибіру, в холодний край українці взяли із собою ці килими та через роки повернулися з ними на рідну землю.
Ми в Google+