За радянських часів майже обов’язковим правилом стало, що українські народні пісні в сольному жіночому виконанні звучали в оперній інтерпретації, яку годі було повторити в сільському клубі чи під час роботи в полі й на вечірніх посиденьках. Тож наша пісенна спадщина номінально нібито була і на радіо, і на урочистих концертах. Однак фактично те, що звучало там, перетворили на високе мистецтво, далеке від духу народу.
Чи не єдиним винятком тривалий час залишалися пісні у виконанні Раїси Кириченко, чий унікальний талант зробивив воістину народними навіть твори, написані сучасними композиторами. Старше покоління українців пам’ятає, як від проникливого до глибини душі «Степом, степом» ридали слухачі й у величезних концертних залах, і біля радіорепродукторів у міських квартирах і сільських хатах. Щемка «Мамина вишня» навіть у зачерствілих серцях пробуджувала любов і вдячність до непоказних і згорьованих сільських матерів, а «Пане полковнику» нагадувала українцям, якого вони роду-кореня.
Біографія Раїси Кириченко, як її пісні, невіддільна від долі народу. Сільська дівчина, ще з дитинства змушена важко працювати разом з родиною на колгоспному полі за тоді ще символічні трудодні, спромоглася закінчити лише 8 класів. Єдиною втіхою в житті молодої доярки та її односелів і чи не всієї України була народна пісня, яка віками об’єднувала українців.
Голос талановитої аматорки, яка пробилася на районний фестиваль самодіяльності, привернув увагу Павла Оченаша, який працював керівником хору при будинку культури Кременчуцького автозаводу. Однак для переїзду до міста безпаспортній і фактично закріпаченій селянці потрібна була згода керівників колгоспу, яку довелося вимолювати впертому хористові.
Робота на КрАЗі, здобуття середньої освіти у вечірній школі й заняття у самодіяльному хорі стали нелегким випробуванням для молодої дівчини, яка ще не раз доводила, що вона справжня козачка. У професійному хорі Полтавської філармонії талановиту початківицю прозивали «мольоком» за її сільський діалект. Насправді велике щастя для України, що Раїса Кириченко консерваторій не закінчувала і здобула вищу освіту в Харківському інституті мистецтв аж наприкінці 1980-х.
На відміну від десятків давно вже забутих народних і заслужених артисток з академічними дипломами, берегиня народної пісні спочатку здобула всенародну любов і шану, а вже потім — високі звання.
Її багатством стали пісні, а не маєтки чи банківські рахунки. Прикро і ганебно, що, на сором нашим дипломатам і заокеанській діаспорі, навіть аудіодиски з піснями Раїси Кириченко, розтиражовані в Америці від Канади до Аргентини і Бразилії, дали прибуток тільки аферистам, які, мовляв, переймалися лише «популяризацією творчості».
Отож коли співачка захворіла, не товстосуми-можновладці чи держава, а прості українці своїми кревними гривнями довели, як шанують в Україні народну пісню і співачку, чий голос навіки з нами.
Ми в Google+