У багатьох народів Запорозька Січ асоціювалася зі школою лицарства, а самі козаки славилися небаченою хоробрістю і бойовою майстерністю.

Тим часом більшість сучасників помилково вважає, що стати запорожцем було неважко. Для цього начебто треба було лише перехреститися і прийняти присягу на вірність товариству. Насправді  прийом до Січі був складним випробуванням, яке витримували далеко не всі.

Щоб стати лицарем (січовики самі себе так називали), новоприбулому потрібно було пройти тривалий термін навчання військової справи і традицій січового товариства.

Спочатку потрібно було побути синками

Так, спочатку новачки мали прислужувати козацькій старшині й  досвідченим козакам. Вони чистили їм зброю, ходили з ними в походи, де переймали військову майстерність. Деякі старші козаки мали по 2—3 молодики (так називали новачків після прийняття присяги). Вони називали їх «синками», а ті — «батьками».

А щоб стати справжніми запорожцями, молодики проходили семирічний курс навчання військової справи в січовій школі при церкві Святої Покрови. Курс військового і фізичного виховання був суворим. Молодиків учили козацької тактики бойових дій у наступі й обороні, фехтувати на шаблях, влучно стріляти з рушниці й володіти списом, об’їжджати коней і на коні «реп’яхом сидіти». Вчили маскуватися в різних умовах, ховатися під водою за допомогою очеретини тощо.

Козацька старшина і досвідчені козаки  прискіпливо перевіряли загартованість і витривалість новобранців на спеку і холод, дощ і сніг, брак одягу та їжі. Вони спонукали  їх розвивати природні здібності, вдосконалювати тіло в різних видах змагань на силу, спритність, винахідливість і точність.

Традиційними були змагання на конях, у плаванні, бігу, боротьбі, веслуванні. Щовесни вище Дніпровських порогів козаки влаштовували змагання з веслування впоперек бурхливої річки. Перемагав той, чий човен фінішував на протилежному березі точно проти місця старту.  Проводили змагання з пірнання у  воду. Для цього старшина впускав  прокурену люльку в річку, і молоді козаки наввипередки пірнали, щоб дістати її з дна. Особливим «шиком» вважалося взяти люльку з річкового піску зубами і так  винести її на поверхню.

Козацька молодь систематично вдосконалювала своє тіло й душу в іграх і танцях. Що то був за козак, якщо не танцював гопака?! У запальному, із  складними фізичними  прийомами, козацькому гопаку й нині помітна його першооснова: бойовитість духу, наступальний і оборонний характер дій та торжество перемоги. Навчали  чотирнадцяти па цього віртуозного танцю. Фігури були важкі, але найбільшою майстерністю вважалося виконання їх на столі, посеред напоїв і страв, не зрушивши жодної чарчини й тарілки.

На Січі існував культ фізичного розвитку особистості. Тому навіть тоді, коли молодика приймали до запорозького товариства, він не  переставав займатися фізичними вправами. Тільки сильного поважали і могли обрати у старшини. Згадаймо гетьмана низового козацтва Івана  Підкову, який справді гнув підкови, через це за ним  і  закріпилося прізвисько. Фізично розвиненими були Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Іван Свірчевський та інші козацькі ватажки.

Щоб не підвели в бою

Після успішного семирічного курсу навчання військової справи і фізичних тренувань (обдаровані цей курс могли пройти за три роки) молодика допускали до іспитів на звання козака-запорожця. Складаючи перший, він мусив з’їсти дуже пекучий від перцю борщ і випити кварту оковитої, а одразу після такої трапези пройти перекинутою між скелями на березі Дніпра колодою і не впасти у воду.

Другий іспит полягав у тому, що молодик мусив, сівши на необ’їждженого коня обличчям до хвоста без сідла й вуздечки, проскакати полем і повернутися. Наступний був одним з найскладніших: перепливти човном усі пороги на Дніпрі проти течії, що становило велику загрозу для життя. А ризикувати життям для запорожців було звичною справою, оскільки війна була їхньою професією. І готуючись до наступних походів, уже перевірені боями козаки хотіли знати, чи можна у скрутну хвилину покластися на нового воїна.

Після успішних випробувань молодика допускали до участі в морському поході на турків. І лише той, хто тут проявив себе, показав військову зрілість, здатність переносити всі негаразди бойового життя, одержував право називатися запорожцем і прямував до одного із січових куренів.

Новий запорожець у супроводі кого-небудь із товаришів цього куреня з’являвся до курінного отамана. Хрестився, кланявся до образів і просив прийняти його в товариство. Отаман після церемонії привітання просив обрядової згоди в кухаря куреня на прийняття новачка. Після одержання згоди новий козак «вкуплявся» в курінь, сплачуючи певну суму грошей кухареві. Для  прийняття в січове товариство за новачка мали поручитися  кілька козаків. Остаточно затверджував його прийом і посвячення в козаки кошовий отаман.

До посвячення в козаки входили також ритуальне переодягання і стрижка. Тепер козак мав право одягти костюм запорожця: червоні як жар і широкі як  море шаровари, жупан (обшитий позументами із золотими шнурами і  китицями), черкеску з вильотами, чоботи-сап’янці, шапку, яка мала особливе значення, оскільки курені різнилися за їхнім  кольором, барвистий шалевий пояс,

з-за якого стирчало кілька пістолів. При боці — шабля та ще й  люлька з мідним ланцюжком до п’ят. Змінювалася зачіска: голову голили, залишаючи пасмо — оселедець, який звисав з  маківки і намотувався на вухо.

Під час посвячення в запорожці новий козак зрікався сімейного життя і зобов’язувався свято дотримуватися безшлюбності, оскільки, вважали січовики, родина заважала виконанню козацьких обов’язків.

Аж тепер, пройшовши всі випробування і зрікшись сім’ї, хлопець ставав справжнім запорозьким козаком-січовиком. 

Едуард ПРИШУТОВ
для «Урядового кур’єра»