«Я перед подвигом твоїм схиляю голову, мій сину», — не просто рядок з вірша, це символ пам’яті, великого душевного болю. Це лейтмотив презентації книжки тернополянки Лесі Орляк «Ти зробив усе, що зміг», яку вона присвятила своєму синові Олександрові. Він поліг біля Дебальцевого 6 лютого 2015 року. «Я хотіла, щоб це був рухомий пам’ятник синові. Може, хтось прочитає і замислиться, що і від нього залежить, аби Україна ствердилася як держава», — визначила мету написання книжки авторка.

Презентація видання у залі обласної філармонії стала вечором-реквіємом, вечором-спогадом. Почали, як і годиться, з молитви. Ведучий заслужений діяч мистецтв України письменник Олег Герман запросив «дивитися серцями» відеофільм про трагедію під Дебальцевим.

 

Леся Орляк представляє книжку «Ти зробив усе, що зміг», присвячену світлій пам’яті полеглого у російсько-українській війні сина Олександра. Фото автора

Професор з Тернополя Микола Лазарович на власні очі бачив те, що зафіксувала кінохроніка. Про що думають люди, які йдуть на війну? Пан Микола каже, що відповідь залежить від багатьох чинників, але, поза сумнівом, всі мають у голові одне слово: «Треба!» Українські Січові Стрільці, прагнучи зв’язати перервану нитку збройних визвольних змагань за незалежність, казали: «Якщо загинемо, хай на наших могилах будуть хрести з написом «Упав за волю України». Згодом «Треба!» визначальним було й для Армії УНР, Української Галицької армії, УПА. Ця чаша випала і теперішнім українцям.

Микола Лазарович щойно підготував книжку «Російсько-українська війна. Короткий нарис», де намагається обґрунтувати ідею, що причина її «не лише Путін, Кремль, а й російський народ, який не визнає права за іншими народами мати власну державу».

У книжці Леся Орляк згадує, як за тиждень до Великодня 2014 року їй зателефонували з військкомату і повідомили, що її син потрапляє під мобілізацію. Після такої новини почала відмовляти Сашка, мовляв, у країні не оголошено війни, то й не може бути мобілізації.

«Я мушу, мамо. Я військовозобов’язаний. Я присягав на вірність Україні, і це мій обов’язок», — сказав хлопець, який обрав наймирнішу, найсмачнішу професію кухаря-кондитера. Але ворог змусив Олександра стати командиром гармати 128ї окремої гірсько-піхотної бригади. Прослужив понад півроку. «Він не помер, — пише мати, — а відійшов на небо, бо на землі зробив усе, що міг».

На вечорі-презентації волонтерка з Тернополя Христина Феціца згадала таке. Страшна звістка надійшла до пані Лесі, коли вона збирала кошти на тепловізор для воїнів. Згорьована мати набралася сил, щоб зателефонувати волонтерці й попросити якнайшвидше подбати про прилад, який конче потрібен нашим хлопцям на передовій.

До слова. Міська рада присвоїла Олександрові Орляку звання почесного громадянина Тернополя, на фасаді школи, де він навчався, відкрили меморіальну дошку. Посмертно його нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.