Її присвячено подвижницькій місії Якова Михайловича Данилова. Майже 30 років — із липня 1952-го до кінця листопада 1981-го — він день у день ніс почесну, але надзвичайно важку ношу директора заповідника. Приїхав сюди невдовзі після закінчення Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка та так на все життя й прикипів до цієї всенародної святині.
У появі книги немала заслуга належить вдячним синам Якова Михайловича, відомим науковцям у фізико-математичній галузі, залюбленим в українське слово і культуру Валерію і Володимиру Даниловим. Перший з них працює у Київській політехніці, другий — в Тарасовому університеті. Як упорядники книги, вони по крупицях збирали матеріали, копалися в батькових архівах, знаходили там його свідчення про розбудову музею, унікальні документи, світлини, численні публікації у пресі.
А третім у списку упорядників став відомий державець і дипломат Ігор Ліховий, який у 1989—2005 роках очолював Канівський національний музей. Клопоти редактора видання лягли на колишнього працівника музею, відомого видавця, письменника Володимира Біленка. Отак сукупно й зародилася ця вельми цікава книга. На її посвяту в просторому конференц-залі музею зібралося чимало гостей.
У передньому слові Ігор Ліховий зазначив, що Яків Михайлович Данилов належить до подвижників, яким судилася місія берегти й плекати Святиню Українського народу. У 32 роки після фронтових доріг він приїхав у Канів відбудовувати занапащений гітлерівцями заповідник.
Промовці на презентації одноголосно відзначали, що головний герой книги був людиною надзвичайно доброю, мудрою, щирою і вимогливою. Він зумів налаштувати колектив на плідну пошукову працю. Працівники музею не раз чули від нього: «Пам’ятайте, на вас і на Тарасову гору дивиться увесь світ».
В епоху Данилова заповідник знову ожив, засвітився новими барвами. Директорові разом зі своїми помічниками вдалося одомашнити, наблизити до Шевченка присвячену йому експозицію, наповнити її новими унікальними експонатами. З його приходом запрацювала власна електростанція, трубами нового водогону пішла до музею вода (раніше її доставляли нагору на коромислах), було відновлено парове опалення, на Тарасову гору пролягла бруківка…
За його керівництва тут з’явилися міцні гранітні сходи, якими відвідувачі з підніжжя гори піднімаються до могили-пам’ятника Кобзареві і які дивовижно вписалися в довколишній пейзаж.
На цій високій кручі, без перебільшення, побували відвідувачі з усього світу. Серед них чимало відомих людей. Здебільшого директор сам супроводжував їх залами музею. Він був глибоким знавцем життя і творчості Тараса Григоровича, вмів надзвичайно цікаво про це оповідати.
Книга густо пересипана цікавими фактами, рядками зі споминів Якова Михайловича. Впадає в око такий із них: «Музей завжди потребував людей, які б ніколи не були байдужими. Адже на цій горі не лукавлять, писав Олесь Гончар. І саме такі люди працювали зі мною. Честь їм і хвала!». І вам теж, Якове Михайловичу!
Андрій МЕЛЬНИЧУК,
заслужений журналіст України, для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+