Людмила Павлова за фахом фармацевт, закінчила хіміко-фармацевтичний інститут з відзнакою, сорок років трудового життя присвятила цій професії. Але окрім основної роботи в неї було захоплення. Людмила Іванівна походить із роду, в якому жінки були вправними господинями та майстринями. Її мати знана своїм вишиванням, а бабуся ткала килими. Пані Людмила сама собі моделювала і шила одяг, плела. Куртки, пальта, штани, светри, блузки — усе виготовляла для себе, дітей та чоловіка власноруч.
Ще з дитячих літ захоплювалася цим. А от першу сорочку вишила 30 років тому — дуже їй сподобався орнамент на старенькій бабусиній вишиванці. Народне вбрання, особливо святкове, завжди прикрашали розмаїтими блискітками, почасти використовували перли. Тож Людмила Іванівна не могла залишити поза увагою премудрості бісероплетіння. І 2006 року вона отримала посвідчення народного майстра з цього різновиду декоративно-ужиткового мистецтва.
Майстриня давно мала намір відтворити етнографічну мапу України у народному костюмі. Каже, роками збирала різну літературу про український народний костюм. Вирішила: найкращими «моделями» для виготовленого нею народного вбрання повинні стати ляльки-мотанки. Нею можна оздобити спідницю, блузку, камізельку, запаску, прикрасити будь-яку зачіску чи головний убір. «Це надто захоплює, бо ж, працюючи над таким образом, подумки поринаєш у давні часі, уявляєш, як жила, одягалася бабуся чи прабабуся», — зізнається Людмила Іванівна.
У ляльковий світ майстриня занурилася п’ять років тому. І в першій ляльці-мотанці відобразила тернополянку. Вбрання її було збірне, з деякими елементами і західних подолян, і ополян, волинян — тих етнічних представників, які населяють нині етнографічну мапу Тернопільщини.
У творчому доробку Людмили Павлової тепер понад 50 ляльок-мотанок, кожна з яких демонструє народне вбрання певної етнічної групи українців. Такий одяг до дрібниць відповідає традиціям краю — як і тканини: льон, бавовна, вовна, може бути також шовк і парча. Народні строї оздоблені вишивкою, плетеними гачком мереживами, бісером, гаптуванням.
У колекції Людмили Іванівни є й авторська лялька, зліплена з пластичної маси. Вбрана вона в одяг, який носили в Борщівському районі Тернопілля. У селах над Дністром поширена не тільки чорна вишита сорочка, а й одяг з квітковим орнаментом, гаптованим бісером. До речі, борщівська весільна лялька посіла перше місце на конкурсі міжнародного салону «Модна лялька», «Лемкиня» стала кращою у творчому змаганні, яке провів музей Івана Гончара.
Мисткиня вже має досвід кількох персональних лялькових виставок. Власні роботи представляла у Лондоні, нещодавно повернулася з XV Міжнародного фестивалю культури й мистецтва в Туреччині. Людмила Іванівна збагнула, що замало репрезентувати народне вбрання — людей цікавить місцерозташування етнографічного краю. Тому взялася вишивати географічну карту України з контурами етнографічного поділу областей. Така мапа має розмір 2х2 метри. Тож тепер ляльки-мотанки тернопільська майстриня демонструє на тлі цієї мапи.
Ми в Google+