Вона мріяла стати знаменитою співачкою, але через хворобу змушена була змінити плани, зупинивши вибір на живописі. Вступ Марії Башкирцевої на навчання до популярної студії художника Рудольфа Жульєна паризька богема сприйняла як вибрик багатої росіянки, якими вважали всіх, хто приїхав з Російської імперії.
Дівчина не втомлювалась уточнювати, що вона родом з України. Написані нею картини «Жан і Жак» і «Мітинг» стали першими творами слов’янських художників, придбаними для Лувру. Газета «Журналь дез артіст» у 1884 році захоплено написала, що «Башкирцева осягнула у полотнах поезію стоптаних черевиків і залатаних блуз. Ця молода художниця вже здобула ім’я і завоювала увагу публіки та критики, завжди насторожених до жінок».
На жаль, талановитій мисткині судилося дуже коротке життя: 26-річною вона померла від невиліковних у ті часи сухот, змусивши світ пам’ятати її насамперед як авторку унікального щоденника, виданого вже по завершенні її земної дороги.
Цей нібито банально простий літопис недовгого життя Марії Башкирцевої знаходить нових читачів і породжує затяті суперечки серед тих, хто вважає цей твір «розумуваннями самозакоханої панночки», і тих, для кого це захопливий опис «битви жінки за те, щоб вільно існувати, жити, творити». Ідеться аж ніяк не про вульгарний фемінізм, бо, на переконання видатного французького літературознавця Андре Моруа, саме щоденник Башкирцевої започаткував у світовій літературі жанр персоналізму.
Поет-авангардист Велемир Хлєбніков називав твір уродженки українського села Гавронці на Полтавщині «унікальним щоденником людського духу» та до щему відвертою сповіддю «про небо внутрішнє». Із ним був згодний основоположник російського символізму Валерій Брюсов, говорячи, що Башкирцева — «це я сам зі своїми думками, переконаннями і мріями».
Кожен має право на власні оцінки, але беззаперечно, що понад 100-річний інтерес до щоденника — найкрасномовніше свідчення його видатної значущості. Тим потрібніше вслід за Башкирцевою доводити світу, що вона українка за місцем народження і духом. Навіть у дрібницях, бо, на відміну від доморощених аристократів з «Малоросії», які принципово відмовилися від «мужицького язика», Башкирцева, яка з 14 років жила за кордоном, стверджувала: знаю українську мову краще від полтавських дворян, які розмовляють французько-російським суржиком з хохольським діалектом. Єдиними великоросами у пам’яті дівчини залишилися «мандрівні крамарі-росіяни, які зрідка заходили до нас і здавалися такими чужими, що всі сміялися з їхніх одягу і мови».
Марія Башкирцева не лише залишила детальний опис «буденного вбрання українки», а любила, приїжджаючи на рідну Полтавщину, одягатися у стрій «мужички» і навіть відвідала Полтаву, щоб сфотографуватись у національному вбранні. Без жодних проблем знаходячи спільну мову із простими селянами, дівчина з подивом констатувала, що чужа місцевому панству: «Коли я перебуваю серед цих тупих людей, сама стаю недоумкуватою — не знаю, що їм говорити, щоб було їм зрозуміло».
Нищівний за відвертістю відгук, бо «єдиний предмет розмов — найвульгарніші плітки», про що пише Башкирцева, досі актуальний для більшості вже сучасної української еліти.
Ми в Google+