Танцмайданчик на могилах

 75 РОКІВ ПОЧАТКУ РОЗСЛІДУВАННЯ РОЗСТРІЛІВ У ВІННИЦІ

Танцмайданчик на могилах

ЗЛОЧИН. Відомі всьому світові поховання польських військовополонених у Катині — місце упокоєння 421 загиблого, а з братських могил жертв сталінського терору 1937—1938 років, розкопаних 1943 року у Вінниці, дістали аж 9439 трупів. За оцінками експертів, тут щонайменше 12 тисяч тіл, ексгумацію решти яких не стали проводити із санітарно-епідемічних причин через близькість до адміністративних і житлових будівель та початок осінніх дощів.

Так само як у Катині, розкопки у Вінниці ініціювала німецька окупаційна влада, сподіваючись використати підсумки досліджень із пропагандистською метою. Реакцією Сталіна, як у ситуації з польськими військовополоненими, стало категоричне заперечення причетності НКВС до масових убивств.

В оприлюдненій 12 серпня 1943 року заяві Радінформбюро, підготовленій у наслідуваних нині Путіним традиціях «настамнет» і «малайзійський боїнг збила Україна», ішлося: «Берлінські провокатори намагаються приписати свої жахливі злодіяння радянській владі. Гітлерівці розігрують у Вінниці над трупами своїх жертв підлу і нахабну комедію. Вбивці відкопують трупи людей, яких вони самі знищили. Такої мерзотності й лицемірства світ ще не бачив».

Насправді розкопки поховань у Вінниці проводили цілком відкрито з вільним доступом жителів до місць ексгумації. Рідних жертв сталінського терору оповістили про можливість відшукати й упізнати тіла близьких, безвісти зниклих у катівнях НКВС у 1937—1938 роках. Братські могили у міському парку відпочинку і дозвілля виявили під побудованим ще у передвоєнні роки танцювальним майданчиком і кімнатою сміху з кривими дзеркалами, що засвідчило справжні час і походження масових поховань.

Залучені для досліджень експерти, серед яких були представники Німеччини і нейтральних країн, сподівалися, що напіврозкладені трупи можна буде впізнати за пломбами в зубах і зубними коронками. Проте набагато ефективнішим методом стала ідентифікація одягу, точніше, латок на ньому, які власними руками колись пришивали матері й дружини вбитих.

Експерти зазначали, що всіх чоловіків було поховано одягненими, а єдина категорія жертв, які потрапили в могили голими, — «жінки, молодші від середнього віку, а трупи жінок старшого віку були в одязі». Неважко здогадатися про причини цього й зрозуміти, що радянські чекісти нічим не кращі від гітлерівських катюг-нацистів.

Як причини смерті експерти вказали постріли у потилицю впритул з пістолета малого калібру, тому куля зазвичай застрягала в голові жертви і не завжди спричиняла миттєву смерть. Отож катам доводилося кілька разів натискати на курок і навіть добивати людей «ударами тупих предметів по голові». Не дивно, що серед ексгумованих тіл, лише незначну частину яких детально дослідили фахівці-кримінологи, виявили чимало тих, дихальні шляхи яких були забиті землею. Це доказ, що нещасних кинули у могили ще живими.

Варто пояснити, чому для розстрілів у Вінниці використовували дрібнокаліберні пістолети. Табельні ТТ з набоями калібру 7,62 мм, аналогічні за потужністю боєприпасам для бойової гвинтівки, у разі щодобового виконання сотень страт у прямому значенні слова відбивали б катам руки. Отож довелося вдатися до раціоналізації, а після підписання між СРСР і Німеччиною пакту Молотова — Ріббентропа на озброєння виконавців надійшли німецькі пістолети, зручніші для катівської роботи.

Розкопки у Вінниці проводили у трьох місцях: парку культури і відпочинку, фруктовому саду й на давно закритому кладовищі. На останньому чекісти мали чи то більше часу, чи то хоронили особливо важливих жертв, яких намагалися навіки приховати, бо не лінувалися копати ями глибше від старих поховань, відновлюючи їх для маскування нових захоронень.

У саду, територія якого в довоєнний час була за високою огорожею і під надійною охороною, діяли інакше. Тут експерти теж виявили двоповерхові поховання: знизу багато трупів із зв’язаними назад руками, а над ними — невелика кількість тіл без жодних мотузок. Найімовірніше, це були команди в’язнів, які закопували могили, і потім їх стратили. Тож напрошується аналогія з нацистами, які діяли за методикою старших братів з НКВС. 

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»)