Ми познайомилися, щойно Дмитро Громенко отримав медаль «За сприяння Збройним силам України» — нагороду від Міністерства оборони. Із трибуни сесії Рівненської обласної ради її вручив голова наглядової ради добровільного мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова Геннадій Друзенко. «Щиро дякую Дмитрові Громенку та його побратимові Миколі Галайчуку, що працюють санітарами-водіями в нашому шпиталі. Сподіваємося на нових медиків з Рівненщини, які захочуть на місяць поїхати у відрядження й ось так безкорисливо допомогти Україні», — відзначив керівник шпиталю.

Заклад створено з добровільних медичних бригад, які рятували учасників Революції гідності. На першу ротацію в зоні АТО 29 водіїв, парамедиків та допоміжний персонал вирушили 15 грудня 2014-го. Нині вона вже 43-тя.  Юрист Дмитро Громенко вперше поїхав у шпиталь торік у вересні. Гадав, працюватиме водієм. Але за кермом там були більш досвідчені.і Тож перший гарт пройшов санітаром на нашому «нулі» — Новотроїцьке, Богданівка. «Нікого не хотів убивати, я поїхав рятувати людей — відчуваю в собі саме таке покликання», — каже Дмитро.

Місяць відпустки він провів там. Удома, в рідному Квасилові під Рівним, чекала дружина Іванна, з якою разом від початку війни були волонтерами. А також  п’ятеро дітей: четверо синів, один з яких прийомний, і донька.

Повернувшись із ротації, він, керівник громадського формування з охорони правопорядку в Рівненському районі, взявся збирати кошти на закупівлю швидкої: війна дуже потребувала санітарних машин. Разом з іншими небайдужими доволі швидко акумулювали потрібну суму. І новеньке авто поїхало рятувати людей. І не лише бійців — мобільний шпиталь надає медичну допомогу й жителям сірої зони. А Дмитро набув навичок допомоги людям на курсах «Білі берети» в Рівному. І знову на ротацію у шпиталь: там уже неначе його друга родина.

Дмитро та Іванна Громенки (в центрі) разом з побратимами з мобільного шпиталю врятували не одне життя. Фото автора

 «Змусити тут нікого не можна, людина має хотіти цього сама, — розмірковує Дмитро. — Люблю людей, життя і хочу зберегти його для інших. А ще хочу, щоб у нашій державі кожен міг реалізуватися, заробити на достойне життя. Приміром, улітку працював у християнському таборі в Одесі, де оздоровлювалися діти із прифронтових містечок Красногорівки, Мар’їнки, Авдіївки, Курахового, — такі самі, як наші. Усе це для них організували волонтери. А хотілося б активнішої участі держави в їхніх долях, адже від цього залежить, якими людьми вони виростуть».

Дмитро Громенко — вихованець інтернату, має загострене відчуття справедливості. Здається, обігрів би кожну дитину в цьому великому світі. Ось і горнуться до нього дітлахи: і власні, й ті, що вже виглядають його на Донбасі. «Дядя Діма» обов’язково чимось пригостить і розповість таке, про що вони не знали. Щойно Громенки відзначать Покрову й попросять у неї кращої долі для України, він одразу вирушить на український «нуль» — на 44-ту листопадову ротацію.

Поки є такі чоловіки, ми спимо спокійно…