Наприкінці 80-х років минулого століття «Синевир» став однією з перших на той час подібних установ на теренах України. Роки його становлення були непростими, адже одразу після створення парку його спіткали страшні буреломи, що знищили смерекові ліси на площі понад тисяча гектарів.
Як усе починалося
До оприлюднення документів, які затвердили за основною частиною Міжгірського лісокомбінату, землями Синевирсько-Полянської, Синевирської, Колочавської, Негровецької сільських рад та землями запасу Міжгірської районної ради статус національного парку, тут уже діяв ландшафтний заказник республіканського значення «Синевирське озеро», утворений у 1974 році. В Тереблянській долині — на території, що належить Міжгірському району, — невдовзі виокремили ще кілька заказників, зокрема «Глуханя», «Кантина», «Кам’янка», «Озірце», та мінеральних джерел. Однак того часу це не гарантувало їм належної охорони.
Ідея створення національного парку на території Тереблянської долини зародилася в середовищі науковців у середині 80-х років ХХ століття. Тоді сюди навідувалися такі відомі вчені-біологи, як Василь Комендар, Степан Стойко, Степан Фодор. Їх надзвичайно цікавив цей регіон через його багате біологічне різноманіття.
Приміром, Василь Комендар і Степан Фодор переймалися питанням збереження заказника «Глуханя», що розташований між селами Синевир і Негровець на висоті 620 метрів над рівнем моря.
Тоді повсюдно проводили меліоративні роботи, навіть там, де з наукової точки зору робити це було недоцільно. Тож болото Глуханя, що має гідрологічне значення (акумулює величезні маси атмосферних опадів) і є місцем, де ростуть рідкісні рослини, теж могло підпасти під меліорацію.
На захист цінного природного об’єкта виступив відомий професор Комендар, який свого часу домігся, щоб узяли під охорону масив нарциса вузьколистого на околиці міста Хуст. Про цінність таких об’єктів, як Глуханя, знав дуже добре і Степан Фодор ще з часів навчання на природничому факультеті Карлового університету (Прага).
Цікавим з наукової точки зору було та потребувало вивчення і охорони не лише болото Глуханя, але і йому подібне болото Замшатка, озера Синевир та Озірце (Дике озеро), рідкісна флора, різноманіття фауни, неповторні за своєю красою ландшафти.
Тож Василь Комендар і Степан Фодор звернулися до Михайла Русняка, який обіймав посаду голови Міжгірського райвиконкому. Той підтвердив, що болото Глуханя увійшло в перелік меліоративних робіт. Та, попри ризик отримати догану від обласного керівництва, Михайло Русняк погодився вивести Глуханю з переліку масивів, що підлягали меліорації.
Невдовзі Михайло Русняк переїхав на роботу в Ужгород, де обійняв посаду начальника Закарпатської облінспекції з охорони природи. Однак згодом повернувся у Міжгір’я, щоб опікуватися синевирським кущем. Паперів потрібно було зібрати чимало, щоб затвердити Положення про Державний національний природний парк (ДНПП) «Синевир». Погоджувати їх довелося в шести міністерствах, а також в Академії наук України.
Розуміння щодо створення нового національного парку було досягнуто й з директором Міжгірського лісокомбінату Антоном Федурцею. Для нього це також було непросте рішення, адже з утворенням парку зі складу лісокомбінату вилучалися значні площі земель.
Ліквідація стихії тривала роками
Директором Державного природного парку «Синевир» призначили Михайла Павловича Русняка — випускника Львівського лісотехнічного інституту, справжнього природолюба.
Становлення та налагодження роботи установи було складним. До того ж це припало на важкий для країни час. Та, попри труднощі перехідного періоду, робота ДНПП «Синевир» поступово налагоджувалась.
Однак природа підготувала колективу несподіване випробування: 17 грудня 1989 року територією національного парку пронісся потужний ураган, який за лічені години знищив сотні гектарів лісу. Подекуди стихія повиривала дерева разом з корінням. Найбільшої шкоди буревій завдав північній частині території парку. Було повністю знищено 1200 гектарів хвойних насаджень. Ліквідація стихії тривала роками. Через це національний парк став схожим на лісгосп: важка техніка щоденно вивозила сотні кубометрів лісу. Утім, завдяки наполегливій роботі колектив подолав наслідки стихії. Нині ДНПП «Синевир» — одна з провідних природно-заповідних установ України.
Юрій БАБІЧИН
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+