Від перших віршів  і до сьогодні Микола Махінчук  послідовно обстоює свою активну громадянську позицію.  Заявляє про неї відверто, на повен голос, містким поетичним словом  утверджує добро, справедливість,  гармонію. І українськість. Саме так — українськість, яка для зрілого автора невіддільна від  загальнолюдських ідеалів, народної моральності, шанування й плекання прадавніх традицій.

Маючи самобутній хист публіциста, Микола Махінчук дедалі частіше йде до читачів як прозаїк, а надто як лірик із нахилом до епічного мислення. Лірик, який має тверді світоглядні переконання, знає, в ім’я чого береться за перо.  Чітко  визначене кредо автора нової збірки «Незамулимі джерела» таке: «Бо ми народ, а не якась юрба». Автор наголошує: джерела його  не просто не замулені, а незамулимі.

Знана англійська письменниця вікторіанської епохи Елізабет Браунінг вивела формулу: «Поет — це той, хто говорить про головне». Саме про  найзначущіше  говорить Микола Махінчук. Темою для себе він обрав буття рідного народу з  великою історією, на орбіті якої — боротьба за волю, злети й поразки,  Голодомор  і Чорнобиль, ілюзії, сподівання та мрії. У всій вибагливій структурі книжки — дихання часу.

Автор із висоти  сьогодення  знову звертається до минулого, намагається прозирати в майбутнє не лише України,  а й усього світу. Масштабність і стереоскопічність поетичного бачення дають змогу розгорнути перед читачами різнобарвну панораму народного життя — від сивої минувшини до Майдану та  війни на Донбасі.

Гостре відчуття  нинішньої реальності пронизує розділ «Незамулимі джерела», де романтичне начало  поєднується із драматичним. Саме тут набирає висоту мотив особистої й  родової пам’яті,  постає виразно окреслений ліричний герой збірки — діяльний,  шляхетний, совісний. Такий  не розгублюється перед навалою цинічного прагматизму торгашів, катастрофічним становищем рідної мови й культури,  іншими суто українськими  сучасними бідами, наслідок яких найболючіший — розлюднення людини.

Щоб ословити   наболіле, автор вдається до різноманітних прийомів публіцистичної лірики, толерантно акцентує на її місії — зміцнювати віру в непереможність добра й справедливості,  протистояти безнадії й розгубленості. Микола Махінчук, як і кожен національно свідомий митець, має кодекс честі, за яким  понад усе — доля народу, його боротьба за цілісність країни.

Уже заспівний вірш  «Ви бачили, як дихає земля…» засвідчує, що  автор  ощадливо  використовує яскраві образні засоби, та коли вже розщедрюється, то не затуманені вікна його поезії ще більше яснішають, і тоді  «у розпростертий всюди дивосвіт» вливаються «купальські чари», щезає «хмарне забрало» і  чути «зозуль переклик». 

На щастя, в гострополітичній та актуальній громадянській поезії автор стриманий і… щирий. Виважені судження, точні, нерідко мужні акценти й несподівані висновки — такі вірші з першого розділу «Ви бачили, як дихає земля?». А ще в ньому — поліфонія тривожних дум і передчуттів, розмай замальовок із нинішніх черствих буднів. А ще —  всеосяжна тремтлива ніжнотонна  мелодія, коли на сніжку «з’явилась прошва загадкових слідів під вікном», коли настає «божественно чарівна мить» травневого буйноквіття, коли, зрештою, «вуж-мисливець водну гладь скородить», а над ним уже літо крила розгортає.

У збірці немає ні сухозліток  сентиментальної красивості, ні остюкуватої голослівності, ні охлялих постмодерністських метафор, ні приблудних брутальних словосполук. Для Миколи Махінчука також не прийнятні деренчливі трибунні пасажі та звуглені пустопорожні тиради. Маємо інше — висхідний рух до вибагливої досконалості. Образні засоби  збірки міцно злютовані, огранені, відшліфовані. 

Пожовклі,  не відретушовані фотографії, як непідкупні свідки відшумілого часу, не просто нагадують про нетлінне,  а мовби воскрешають усе те, що стало давниною. Фотографічною точністю й виразністю деталей  вражають розділи  «На пристані надій» та  «Коли в дім увірвалась біда», перейняті найгострішими сучасними проблемами,  по вінця сповнені наболілим. Тож цілком закономірно, що один із розділів книжки так і називається: «Наболіло».

 Поезія Миколи Махінчука, як і згадані історичні чорно-білі, а не кольорові, світлини, графічно чітка, та в ній — і глибокі філософські підтексти, і незглибимі підтексти народної мудрості, фольклорних символів.  Саме ними переткані розділи «З книги буття» і «Мотив душевної струни».    

Микола Махінчук навдивовижу скромний, не амбітний, не галасливий. Ненастанно працюючи в царині красного письменства упродовж десятиліть, завжди тримається осторонь метушливої юрми навколо театру слави.  Коли перегортаєш останню сторінку, хочеться повернутися до її перших сторінок, щоб осягнути  кожен вірш, ще раз вдивитися в ті рядки, які запам’яталися, і… знову насолоджуватися поезією, яка йде і йтиме до читачів. 

Микола СЛАВИНСЬКИЙ,
лауреат літературних премій,
для  «Урядового кур’єра»