Одна із засновників конкурсу, Тетяна Логуш, каже, що цей рік особливий для «Коронації»: з’явилися нові відзнаки і від організацій, і персональні, знято художній фільм Віктором Андрієнком «Іван Сила» за нагородженим сценарієм. «Я бажаю майбутнім лауреатам, щоб їхній твір став шлягером, бестселером або претендував на «Оскар», зазначила вона.

Сам Андрієнко влаштував на цьогорічній церемонії цілу презентацію. Дмитро Халаджі, який зіграв Івана Фірцака, розгинав підкову, ведуча вечора Ольга Сумська, що створила у стрічці образ графині, назвала період зйомок святом. А пан Андрієнко розважив присутніх безпосередністю та оптимізмом щодо міжнародного прокату фільму.

Вечір відкривали вихованці військового ліцею імені Богуна та дитячі співанки. 

Майже кожен з нас хоче мати книжку-друга, а письменник, звичайно, — якнайбільше читачів. Чи завжди в усіх збігаються бажання? Якщо так, складається життєва гармонія, в якій володарем дум і духу, своєрідним провідником виступає літератор. Якщо ні — маємо розчарування обох сторін. Тоді поради й підтримки читач шукає у творах минулого (або зарубіжних авторів), а митець нарікатиме на несприятливі особливості сьогодення.
Звісно, перші й другі йдуть життєвим шляхом, сподіваючись на зустріч. На якому етапі дороги вони тепер? З’ясувати це намагались учасники «круглого столу» «Чи відповідає сучасна українська проза запитам суспільства?», проведеного Національною спілкою письменників за участі авторів, видавців і літературознавців. 

Виставка у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва — це перша в Україні повна презентація творів художника з колекції музею Никифора у місті Криниця (Польща). На ній представлено 100 робіт митця 1920–1960-х років, виконаних акварельними, гуашевими фарбами та олівцем. Нині ім’я Никифора — під таким псевдо творив польсько-український митець, лемко за походженням, Єпифаній Дровняк (1895—1968) — стоїть в одному переліку з найкращими представниками наївного мистецтва світу: українкою Марією Приймаченко, грузином Ніко Піросманішвілі, французом Анрі Руссо, хорватом Іваном Генераличем, кожний з яких має власний неповторний стиль.  

Організатор фестивалю — колектив Херсонського академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша — ювілейний форум планував провести, обігравши цифру 15. З кількістю країн вийшло — до традиційних учасників додалися ще п’ять: Грузія, Португалія, Латвія, Литва, Франція, Ізраїль. Однак фестивальні дні довелося скоротити до десяти. Ось як це прокоментував директор і художній керівник Херсонського театру та президент фестивалю Олександр Книга: «Немає генерального спонсора, зменшено державне фінансування. Я навіть звернувся до херсонців: «Або фестиваль буде останнім, або купуйте квитки». Так глядач став нашим основним інвестором».  

Поза сумнівом, Національний план дій щодо охорони здоров’я, хоч і повільно, але впроваджується в життя. Однак поряд із перевагами він має й слабкі місця. Одне з найуразливіших зокрема — брак розуміння, що впродовж реформування потрібно також змінювати систему управління охороною здоров’я. У плані дій цій проблемі майже нічого не присвячено.

Уже наприкінці прес-показу стрічки «Легенда №17» в одеському «Сінема-Сіті», коли після останніх кадрів було вказано посвяту — легендарному хокеїстові Харламову і легендарному тренерові Тарасову — якийсь хлопчик аж вигукнув від несподіванки: «О, то цей фільм — на реальних подіях?!» Чому таке враження справила казка, що раптом стала бувальщиною, на хлопчака?

Може, річ у надзвичайно класному феєричному хокеї, що його демонстрував екранний Харламов? 

Як показує хай і нетривалий, але досвід модернізації вітчизняної галузі охорони здоров’я, успішність справи залежить від участі всього суспільства, зокрема його найактивніших представників — громадських організацій. Такої думки дотримується і заслужений працівник охорони здоров’я України, член Українського медичного клубу Іван СОРОКА.

До керівника Археологічного центру «Спадщина» Східноукраїнського університету Сергія Санжарова торік звернулися батьки одного з його студентів. Розповіли, що неподалік рідного міста Привілля є незвичайне поле, де здавна знаходять татарські монети.
— Ми виїхали подивитися. Познайомилися з двома місцевими краєзнавцями — Володимиром Молчаном із села Шипилівка та Володимиром Ковтуном із Лисичанська. Вони цікавляться давньою історією, досліджують, коли яке село виникло, і обидва збирають татарські монети. Тому й дізналися про незвичайне місце, — розповідає професор. — Місцеві жителі не тільки показували нам знайдені тут срібні татарські персні, бронзові підвіски та пригорщі різних монет, а й розповіли дивовижні історії. 

Президентська премія «Українська книжка року» підтверджує велику соціальну роль книги та читання як фундаментальних чинників розвитку культури та духовності українського суспільства. «Урядовий кур’єр» знайомить із лауреатами цієї премії та їхніми книгами, відзначеними в трьох номінаціях.

Переможцями у цій номінації стали Національний музей-заповідник українського гончарства та відомий науковець і популяризатор народного мистецтва з Опішного, доктор історичних наук професор Олесь ПОШИВАЙЛО за видання, присвячене найбільшій і найкоштовнішій у світі колекції глиняних мальованих мисок, виготовлених опішненськими гончарями.  

Над входом у білу чепурну будівлю Одеської кіностудії зі студійною емблемою легкокрилого вітрильника в останні роки часто вішають оголошення: «Тут знімається кіно». Кіностудія, яка знімала кіно про москвича Жеглова з МУРу, і сьогодні привертає увагу росіян. Наприклад, в Одесі «народилася» більшість частин фільму «Ліквідація». А увагу міжнародної громадськості у 2007 році привернула стрічка Єви Нейман «Біля річки», знята на березі Чорного моря. Вона на 36-му Роттердамському кінофестивалі зайняла одне з призових місць.
Разом з тим, за огорожею Одеської кіностудії у явному дисонансі з нещодавно відреконструйованою фігурою хлопчика — Нарциса (робота зі справжнього італійського мармуру, якій виповнилося 115 років!) «маячить» недобуд радянських часів.