У цьому військовому підрозділі служать добровольці. А шлях батальйон розпочав у місті Тетіїв Білоцерківського району на Київщині.
9 березня бійці вели бої поблизу Баришівки, Березані, селища Перемога, Нової та Старої Басані. Далі шлях проліг до межі із Сумщиною. Зайшли на територію Конотопщини, потім погнали ворога до Бурині. Із березня підрозділ перейшов під командування командира опе

23 квітня 2022 року. Світлана вже кілька місяців жила, немов у сні: виконувала хатню роботу, спілкувалася із сином та рідними, працювала. Та всі думки, спрагла й змучена душа були в постійній молитві за чоловіка, від якого за майже півтора місяця було кілька коротких дзвінків, що він живий, але поранений, і найстрашніше — в полоні. Відганяла погані думки, які навіювала уява про жахи полону в рашиських нелюдів. Пульсувало постійно питання: як ти, Ромо? І подумки сама переконувала себе: все буде гаразд!

 Сумнівів не було: ворог на порозі, йдемо у військ­комат. Подружжя переступило поріг установи, де приймали добровольців.

«Ви проводжаєте?» — запитав офіцер тендітну жінку. «Ні, я хочу на фронт захищати Батьківщину разом із  чоловіком».

Ще кілька днів тому тут хазяйнували кремлівські зайди, галасуючи, мовляв, вони зайшли надовго. «Ну-ну», — давно скептично думали в кабінетах нашого Генштабу. «Так-так», — не раз іронічно посміхнулися в густі бороди воїни 46 окремої аеромобільної бригади разом з побратимами з інших підрозділів Збройних сил України, які входили до угруповання військ, завданням якого було визволення від росіян правобережжя Херсонської області.

Журналісти теж можуть хворіти. Я не виняток. Тож останній тиждень змушений був провести в хірургічному відділенні однієї з київських міських клінічних лікарень. Але коли наступного дня після операції побачив у коридорі воїна ЗСУ з повністю забинтованою ногою, який важко пересувався на милицях, стало соромно: порівняно з цими «тяженько раненими» чоловіками, які «терплять тяжкі муки» (вдруге починаю використовувати в матеріалах рядки з популярних нині українських пісень, цього разу «Батько наш — Бандера»), моя проблема зі здоров’ям видалася такою незначною — наче порізав пальця. 

«Я повірю, що українська армія існує, якщо побачу офіцера, який читає книжки, знає англійську і танцює вальс, — так колись казав один зі співавторів нашої Конституції», — ділюся  своїм спогадом з офіцером 95-ї бригади Юрієм Кочевенком.

Він — бойовий офіцер, а за сумісництвом юрист і психолог, у довоєнному житті — директор Міжнародного центру протидії російській пропаганді, який протягом двох днів супроводжував журналістів на звільнених територіях.

 Після війни ми крок за кроком, сантиметр за сантиметром відстежуватимемо, як оборонялися, встояли наші міста і потім, як їхні прекрасні захисники перейшли в наступ. Але деякі епізоди, перші дні великої війни ми можемо реконструювати вже зараз
Ми говоримо з командиром 127-ї бригади ТрО Харкова Романом ГРИЩЕНКОМ про оборону Харкова в одному з місцевих лісів, в якому повно грибів попід підрізаними ворожими снарядами деревами. Сліди виграної битви наче створюють особливу атмосферу.

Авторитет українських захисників та захисниць у суспільстві беззастережний. Так само, як і довіра до ЗСУ найвища серед усіх інституцій у державі. Тож питання соціального захисту наших воїнів украй важливе й чутливе, як ніколи. Чи належно держава опікується захисниками, яке грошове забезпечення вони отримують і скільки триває відпустка під час війни, які пільги мають родичі військових, чи зберігаються виплати, якщо військовослужбовець потрапив у полон, — про це та інше ми розпитали в командувача угруповання сил та засобів оборони Києва Олександра ПАВЛЮКА.

 У День захисників і захисниць України площа біля Маріїнського палацу в Києві була заповнена військовими. Були там не лише воїни Почесної варти, як зазвичай під час урочистостей за участю глави держави. Цього разу там зібралися ті, хто нині боронить українську землю від навали російської орди. Вони прибули до столиці з різних напрямків і районів виконання бойових завдань, звідти, де гаряче, де щохвилини ризикують своїм життям заради однієї мети — якнайшвидшого очищення України від кремлівських варварів. 

14 жовтня має особливе, глибинне значення для кожного українця. Здавна наші предки цього дня відзначали Покрову Пресвятої Богородиці. Свято, що було одним із найголовніших у запорозьких козаків.

Поколіннями українці боролися за свою ідентичність, за незалежність та свободу Української держави.