І не хотілося б тривожити те, що вже нібито вляглося, але, вважаю, це буде не без користі. Мова про ситуацію навколо Коритнянської школи Монастирищенського району на Черкащині, точніше про реагування місцевої влади на сюжет одного з центральних телеканалів, у якому кореспондентка дещо критично поставилася до досягнень сільських освітян. Ціла буря звинувачень у необ’єктивності журналіста, в яких фактично не спростовувалося жодного наведеного факту, мимоволі викликає запитання: освіта в нас поза критикою? Закликаючи журналістів співпрацювати з освітянами, але при цьому брати до уваги «лише позитивні приклади», чиновники цим самим лише роблять спробу закрити від громадськості навчальні заклади, зовсім не сприяючи відкритості і співпраці. Чи не під таким суцільним «позитивом» і визрівають кричущі факти зловживань і порушень, зокрема й тих, які виявила недавно прокуратура в організації харчування дітей?

Прикладів же відкритості й плідної співпраці на тій же Черкащині — безліч. Дорогого варта, приміром, повчальна практика відомого народного педагога з Сахнівки Корсунь-Шевченківського району Олександра Захаренка, який, не боячись принизити свій авторитет, звинувачень у «неправильних методах виховання», завжди був радий бачити батьків, представників громадськості у себе на заняттях, тісно співпрацював з ними, вважаючи школу важливим суспільним організмом. Його досвід нині вивчають і впроваджують, але чому ж не помічають такої «дрібниці»?

Тим часом, як свідчить практика, громадський контроль, у тому числі й за навчально-виховним процесом, зовсім не зайвий. Візьмімо проблему забезпечення підручниками, яких, за свідченням телебачення, бракувало й у згаданій Коритні. За словами начальника головного управління освіти і науки облдержадміністрації Івана Шарапи, всі підручники, які централізовано надходять в область, надсилають на місця своєчасно. Проте нещодавня перевірка Держфінінспекції в Черкаській області засвідчила, що обсяг забезпечення навчальних закладів замовленими підручниками й посібниками за останні три роки становив тільки 50%. Тобто більшість із них своєчасно до освітніх закладів таки не надходить. За висновком ревізорів, причиною є неузгодженість дій між місцевим галузевим управлінням та Міністерством освіти і науки, молоді та спорту. Чому ж мовчить громадськість?

А ось ще один приклад «відкритості» — цього разу дитячого дошкільного закладу.

Лист зі Шполи від Ірини Шевченко пронизаний болем. Вона сигналізує про те, що одна з працівників дитсадочка, який відвідує її донька, допускає грубе поводження з вихованцями, «у спілкуванні з дітьми обзиває їх, застосовує в своїй мові нецензурну лексику, а іноді — фізичну силу». Прізвища цього педагога не називаю із зрозумілих міркувань, однак усе ж зв’язався телефоном із головою Шполянської райдержадміністрації Сергієм Струком. Його коментар також немало здивував: хоч факти, які називає мама, за його словами, при перевірці поки що й не підтвердилися, працівник уже покарана за… порушення техніки безпеки. А взагалі, на переконання керівника району, який особисто знає цього педагога, — такого допустити вона не могла. Скарга ж, мовляв, викликана іншими причинами, можливо, зведенням якихось особистих рахунків.

Оскільки «поглиблена перевірка», як повідомили, ще триває, а своє вагоме слово має сказати, зокрема, й прокуратура, не будемо ставити крапку. Проте не про честь освітянського мундира, гадаю, слід було б дбати і в цьому випадку. Адже доля кожної дитини набагато важливіша.