У душі кожної жінки живе дівчинка, яка не дає завмерти і заскніти. Іноді здається, що бачу те непосидюче рудоволосе диво, що смикає пані Людмилу зупинитися і не пропустити щось важливе. І те, що вона помічає, тішить усіх: віршами, вдалими фотокадрами, виразними деталями публікацій.

Віз клопотів і натхнення

Людмила Пархоменко в клопотах і натхненні.Фото з сімейного архіву Людмили ПАРХОМЕНКОПисанина для чернігівської журналістки і поетеси Людмили Пархоменко ніколи не була просто обов’язком. Вона як ніхто вміє з найбуденнішої теми створити шедевр. Пише не мудруючи, не скочуючись до моралізаторства і не повчаючи. Набравшись вражень, поспішає зафіксувати власні емоції й міркування. Її неповторна манера розмовляти з читачем знайшла багато прихильників. Тому не дивно, що пані Людмила — єдина серед колег двічі переможець міжнародного фестивалю «Золотий передзвін Придесення» в номінації «Кращий журналіст року».

Скільки її знаю, вона комусь допомагає. Напише матеріал, заступиться за людину, та ще й чиновникові відповідної служби публікацію передасть: ось, мовляв, дивіться і вживайте заходів. І допомагає! Уже три десятки років світ любить і гостре, й ліричне слово цієї невгамовної журналістки. А нині, коли вона стала головним редактором обласної газети «Деснянська правда», люди йдуть потоком.

Узяти обласне видання на жіночі плечі в наш непростий час — мужній крок. І головний біль: як вижити? Куди рухатись? Як збільшити наклад? Пані Людмила як ніхто інший знає, що це таке — тягти величезного, навантаженого купою справ воза. Адже завжди була затребуваним фахівцем: друкувалася у кількох виданнях одразу, і для кожного писала ексклюзивні матеріали. Паралельно ростила дітей і вирощувала квіти, які обожнює... Єдине прохання до колишнього редактора «Деснянської правди», який запросив її на роботу, стосувалося… півгодинного запізнення на роботу: транспорт із села, де вона мешкає, ходить саме так.

Ось і уявіть: жити в селі, створювати затишок в оселі, ростити дітей, доглядати стареньку маму і працювати в місті, маючи вигляд красивої міської пані, багато читати — і для роботи, й для душі, бути в курсі всіх новин і подій — на це, погодьтеся, потрібен талант. А коли вона все встигала, знають її безсонні ночі. Саме на їхньому тлі слово висотується з душі, лягає на папір, і про час забувається.

Так і нині все відбувається: життя тече у звичному руслі, редактор господарює по-жіночому мудро та обачно. Та залишається тією самою приязною людиною, яка здатна відгородитися на хвильку від потоку справ і перекинутися словом-другим із давніми друзями.

Імпреза на ювілей

Не знаю другої настільки жертовної людини, адже пані Людмила завжди про себе думала в останню чергу. Сім’я, її потреби і добробут рідних завжди були на першому плані. І сини — її гордість, надія та опора — це цінують. Старший Мирослав за фахом еколог, закінчив Києво-Могилянську академію і вступив до аспірантури, молодший Богдан другокурсник, майбутній програміст, коли мами немає вдома — і на кухні поклопочеться.

Тому, мабуть, і був час видати книжку віршів «У цього неба дивні кольори». Вийшло це диво напередодні ювілею пані Людмили невеликим накладом, але достатнім для найближчих. А більшу частину одержали обласні бібліотеки, і напевне знаю, що потішили не одну залюблену в поезію душу.

І презентація книжки, і ювілей вилилися у красиве й несподіване дійство. Вітати пані Людмилу прийшло дуже багато людей до обласного молодіжного театру — такий подарунок актори на чолі з директором Геннадієм Касьяновим зробили ювілярці, яка багато років для них перекладає п’єси.

Поетично-театральна імпреза за віршами Людмили Пархоменко та її улюбленого поета Федеріко Гарсіа Лорки була в притаманному поетесі вишуканому стилі. Актори грали бездоганно. Це так прекрасно, коли замість заїжджених вітань звучать вірші!

…У її голосі бринять сльози, коли згадує Миколу, чоловіка, у парі з яким вона сяяла мов зоря. Рана ще свіжа — його не стало восени. «Мене завжди запитували: чому, мовляв, не пишеш йому присвяти? — розповідає пані Людмила. — А я кажу про те, що майже вся моя книжка — розмова з ним. Усі емоції звернені до чоловіка».

Та болісна втрата не перетворила світлих птахів її душі на круків і ворон. Життя триває, пише нові рядки. Приємно було дізнатися, що в цьому році серед лауреатів обласної премії імені Леоніда Глібова названо ім’я Людмили Пархоменко за книжку віршів «У цього неба дивні кольори» та значний внесок у пропаганду української літератури. На цьому в своїй розповіді хочу поставити крапку. Далі хай скажуть вірші пані Людмили.

Вірші Людмили ПАРХОМЕНКО

* * *

У цього неба дивні кольори —
Смарагд цілується з аквамарином.
Латаття зір над світом швидкоплинним
Нагадує нам обриси вітрил.
На цій планеті все не так, як там,
Де ми зустрілись, щирі й безпорадні,
Де зорі так не схожі на латаття.
Там сніг і спека, й пам’ятник літам.
На цій планеті хтось, мабуть, живе,
І снить, і мріє, і сплітає долі,
Тут ніч — як день. І щастя так доволі.
Й ніщо й ніколи вже не промине.
На цій планеті синіх-синіх снів.
На цій планеті хтось когось зустрів.
На цій планеті, де латаття зір.
На цій планеті, де латаття снів.

* * *

Як бистрі ріки, пливуть роки...
Настане спокій, достигнуть вишні...
За все, що сталось, і навпаки —
Прости, мій Боже, прости, Всевишній...

* * *

Моя забаганка — тиша,
Ретельна така, завмерла,
Неначе гора Говерла —
Стоїть собі і мовчить.
Іду спересердя вище...
Відстали жалі і хуги.
А я — заквітчаним лугом.
Ген — спомину білий квіт...
Вже вітер услід не свище.
Хай стежка пливе нерівно,
Та все ж я отут царівна...
Й зоріє бузковий світ.