У ці поїздки вона особливо ретельно добирає концертні сукні — вишукані й романтичні, попри те, що сценою для виступу може бути лісова галявина чи панцир бойової машини. Композитор і співачка Леся Горова нині разом із групою однодумців дістається мікроавтобусом до найвіддаленіших військових підрозділів у різних областях країни, і їхні концерти часто відбуваються просто неба та за будь-якої погоди.
— Пані Лесю, спочатку у вас була сцена Майдану і всі пов’язані з нею ризики. Нині напруга творчого життя не стала меншою?
— З квітня разом з учасниками організації «Народна філармонія», яку створила співачка Руслана Лоцман, ми їздимо по військових частинах, уже дали 63 концерти. Тепер на кілька днів повернулися в Київ із військових частин Рівненщини, Волині, Житомирщини. Після цього невеликого перепочинку збираємося на Закарпаття, в Чернівці, Івано-Франківську область — це вже буде концертна географія всієї України, за винятком Луганської і Донецької, куди поки що не їдемо. Але в інших областях ми зустрічаємося з переселенцями з Донбасу. Приміром, виступали перед дітьми зі Слов’янська і Краматорська у Коростишівському санаторії Житомирської області. Залишилося в серці назавжди багато вражень.
В одному з дитячих будинків під Києвом були діти-сироти зі Слов’янська. Чотирирічний хлопчик підійшов до мене, і я йому подарувала образок Богородиці. А він запитує: «Коли в мене стрілятимуть, то він мене захистить?» Я була приголомшена, але коли сказала ствердно малюку, що це його оберігатиме, він побіг щасливим. Вихователька розповіла, що ця дитина на власні очі бачила, як сепаратисти обстрілювали дитячий будинок, кулі трощили вікно — діти лягали на підлогу і затулялися руками від пострілів.
— А про що говорять біженці зі сходу, яких приймають в інших областях?
— У мене неоднозначне ставлення до них. Я знаю, що там є люди, яких загартувала російська пропаганда. Але ж чимало й українських патріотів, їм досить важко, і я їм дуже співчуваю. Так от перші розповідають одне й те саме: як їм було страшно, як горіли їхні машини, як від обстрілів спалахували будинки, але наприкінці зазвичай кажуть: «Нам байдуже, хто там буде, аби лишень не стріляли». Але є й такі, що запевняють: «Ось ми все це перечекаємо, а потім поїдемо в Росію». Це я почула на Хортиці, де ми також виступали для сімей біженців із Донбасу. То я хочу сказати: ті, хто хоче в Росію, нехай туди їдуть, але не потрібно будувати Росію в Україні.
Нещодавно я була у Львові. Там узагалі прикра картина: донецькі чоловіки такого віку, як і наші хлопці із Західної та й усієї України, котрі воюють і гинуть, тільки те й роблять, що сидять у кав’ярнях, проїдають гроші, хамлять, вимагають, щоб їм дали високооплачувану роботу. Тобто все дуже неоднозначно. А ось діти — прекрасні: знають українську мову, співають з нами українських пісень, Гімн України, а мами стоять собі осторонь і лише спостерігають. Хоч є й справжні патріоти, і їх дуже жаль. І коли ми вичистимо все сміття з луганської і донецької земель, то відродимо цей край, і саме діти — оці паросточки, яких ми зустрічали, і творитимуть нову націю.
— У часи Майдану ви найбільше бували на його сцені з дітьми, зокрема й власними. Ця атмосфера, яка триває вже півроку, вплинула на родину та дітей?
— Чоловік мене дуже підтримує, навіть під час однієї з поїздок був разом зі мною. Діти, звісно, хочуть бачити маму і щодня телефонують: коли ти повернешся? Вони в селі з моїми мамою та бабусею. До речі, 9 червня моя бабуся Текля святкувала столітній ювілей. «Народна філармонія» саме тоді була в турне Львівщиною, Тернопільщиною, Вінниччиною й Хмельниччиною. Ми заїхали в село Богутин, що на Львівщині, до моєї бабусі і дали там концерт на честь її столітнього ювілею. Уявіть, коли в таке маленьке село, яке не має своєї сільради, приїжджають народні артисти України Раїса Недашківська, Володимир Талашко, ведучий Євромайдану Володимир Гонський, інші відомі артисти.
Зібралися люди з найближчих сіл, і ось що важливе сталося. Раїса Недашківська сказала, що «такий гарний Будинок культури, але він в страшному стані, ми навіть не в ньому, а поруч давали концерт. Невже у вашому селі не знайдеться людини, яка б відбудувала цей будинок?» І тоді вийшов бізнесмен з Тернополя Юрій Олійник і сказав, що до Покрови разом з односельчанами все відбудує, але за умови, що ми приїдемо і дамо концерт. Ми пообіцяли, і нині там справді тривають активні будівельні роботи.
Нашу «Народну філармонію» було створено зі співаків Майдану, тож бачимо нині своє завдання в тому, щоб давати розраду, піднімати настрій і бойовий дух у військових частинах. А потім уже в мирний час підніматимемо культуру маленьких містечок, бо за її відсутності там люди тому й спиваються. Якби вони мали маленькі світлиці, які є в Польщі (я такі бачила, там є аматорські колективи, дитячі гуртки). Тому попереду мене чекає така громадська робота. Я живу в дуже напруженому ритмі, але відчуваю, як нині потрібна багатьом моя творчість.
Коли виступаєш на полігоні, аеродромі, на танку, БТРі, в лісі чи в полі, тебе слухають солдати, в яких життя тримається на волосинці, бо сьогодні вони на Волині, а завтра — в Луганську. І як митець я відчуваю: вони сприймають кожне слово. Отець Дмитро Присяжний із Боярки кропить їх святою водою і читає молитви за воїнів, Руслана Лоцман співає свої патріотичні пісні. З нами також «Горлиця», «Тарута», Анжела Ярмолюк (вона родом з Джанкоя), народний артист України Фемій Мустафаєв. На концерт у селище Озерне Житомирської області до нас приїхав міністр культури Євген Нищук і читав поезію Шевченка. Міністерство культури та Міністерство оборони — наші партнери. Тому ми цими концертами єднаємо Україну і бачимо, що наша армія зміцніла, армія є.
Передостання поїздка була дуже напруженою, бо ми були на прикордонній з Кримом території — в селищі Стрілкове Херсонської області. За 80 метрів від нас уже був кордон, до мене підійшов один солдат і каже: «Бачиш вишку — там російський снайпер, якщо йому щось не сподобається, може вистрелити». Коли ми вже йшли на вечерю, яскраво спалахнув прожектор, освітив територію, завила сирена, ми просто бігли до солдатської польової кухні. А коли виїжджали, наш водій навіть не вмикав фари. У Чонгар приїхали 22 червня, і нам прикордонники розповіли, що о четвертій ранку в Криму стріляли, нібито «святкували» початок війни, провокували, очікуючи реакцію українських військових. Тож увесь день і навіть упродовж нашого концерту прикордонники були в бойовій готовності, і ми також.
— У військових частинах переважно молодь?
— Ми буваємо в батальйонах територіальної оборони, де всі добровольці. Вони різного віку, але багато молодих, і всі вони за покликом серця пішли обороняти рідну землю. Такі вони всі красиві, світлі — дивишся в ті очі, в них зовсім немає страху, щирий патріотизм, відданість, самопожертва. І так приємно чути команди українською мовою на полігонах: «Здоров’я бажаю!» У батальйонах самооборони є такі, хто вже на пенсії, але тепер добровільно повернулися в стрій.
У нас по три концерти в день; буває, що ми дорогою щось перехоплюємо вже в автобусі, хоч частіше їмо солдатську кашу, яка дуже смачна. У військові частини разом з концертами ми також веземо гуманітарну допомогу, яку збираємо через оголошення у соцмережах. У нас немає гонорарів, ми самі шукаємо гроші на бензин і харчування, навіть вкладаємо власні, якщо потрібно щось придбати. Були в госпіталі в Дніпропетровську, куди привезли поранених під Волновахою бійців: у них там згоріли телефони, особисті речі, то ми купили все, що їм було потрібно. У Мелітополі Запорізької області зробили концерт-реквієм у пам’ять екіпажу льотчиків, які загинули під Луганськом. Це найкращі льотчики в Україні, які здійснювали посадку в умовах 50-градусної температури в Гренландії, літали з різними місіями в Африку, інші частини світу. Такі моменти дуже болісні, але під час цих концертів над нами завжди з’являється маленька хмарка, і з неї падає не сильний дощ, а ледь-ледь цяпотить. Ми кажемо, що це знак від них, що ми відчуваємо з ними зв’язок. Господь бере до свого війська кращих — цих ангелів, які нас оберігатимуть і допомагатимуть нам з неба боротися тут, на землі. Це не природа плаче, це свята вода, і нас скроплюють нею, щоб ми мали силу.
— Ви не зустрічали в добровольчих батальйонах колишніх майданівців?
— Ми знаємо, що вони там є. Один із моїх знайомих нині в Нових Петрівцях, де формують один з батальйонів, потім він поїде на схід. Для нас на цих концертах важливо не піарити себе (мовляв, он які ми хороші, що до вас приїхали), а всіляко допомагати солдатам. Тому ми відкриваємо і їхні таланти, співаємо разом, водимо хороводи. І такі бувають кумедні моменти, коли вони в повному бойовому спорядженні ведуть цей хоровод. А нас вони просять, щоб одягали найгарніші сукні, і ми в цих вечірніх шатах разом із солдатами по глині, по болоту танцюємо, співаємо, а вони нам дарують польові квіти, назбирані власноруч.
— А хто підтримує «Народну філармонію»?
— Єдиний, хто відгукнувся на наші листи, — це Фонд Арсенія Яценюка «Відкрий Україну», який підтримав 25 концертів. А так — просто друзі, знайомі: хтось дав гроші на бензин, хтось — на оренду автобуса. Ось так і знаходимо стартові можливості, щоб продовжувати тури. Ми щоразу повертаємося з відчуттям, що Україна є і буде, і жоден ворог, що хоче пошматувати її, нас не переможе. Бо сила — в нас самих.
Валентина ДАВИДЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Леся ГОРОВА. Народилася 1971 року у Львові. Закінчила Львівську державну консерваторію ім. М. Лисенка. Навчалася у класі професора Мирослава Скорика. Працювала викладачем у Львівському державному музичному училищі, у Вищому мистецькому коледжі Київської дитячої академії мистецтв. Співачка, композитор, член Національної спілки композиторів. Має в репертуарі понад 240 власних пісень.
Ми в Google+