СІЛЬСЬКА ГЛИБИНКА

Багата історія цього краю зобов'язує бути оптимістами

Щиро кажучи, заголовок до цього матеріалу позичив в Інтернеті, де є кілька статей про надзвичайно цікаве своєю історією село Глодоси, що на Кіровоградщині. Воно відоме багатьом краєзнавцям, однак глибоких досліджень там не знайти.

Скарби степової Еллади

Допитливі на історію апетити можна вгамувати кількома брошурами, одну з яких написав нині вже покійний вчитель Борис Лавріненко, а також у книжках письменника і дослідника, лауреата Шевченківської премії Григорія Гусейнова. Його дев'ятитомні "Господні зерна" та інші праці дістають з глибин століть справжні скарби cтепової Еллади, як називав безмежні херсонські степи Євген Маланюк.

Глодоси завжди були багаті на вічні цінності. Насамперед людські, бо на цій землі народжувалися і зростали сильні духом і талановиті люди. Всіх у невеликій статті не перелічити. Згадаємо лише, що за часів УНР в українську армію село відправило цілий полк вояків. Згодом він став називатися Глодоською дивізією, якою командував глодосянин Фока Мелешко. А легендарний останній отаман Холодноярської республіки Орел - не хто інший, як селянин з Глодос Герасим Нестеренко...

Такий рівень національної свідомості теж можна назвати свого роду скарбом. Але тут знаходили й справжні скарби - влітку 1961 року десятикласник Володя Чухрій випадково натрапив, як установили пізніше, на поховання знаменитого воїна, можливо, навіть вождя, з повним спорядженням: мечем, збруєю бойових коней, речами побуту і багатьма коштовностями. Частину цього скарбу можна побачити в Музеї історичних коштовностей на території Києво-Печерської лаври.

Нову хвилю інтересу до золотого глодоського дива спричинила заснована вже згадуваним письменником Гусейновим мистецька премія, названа ним "Глодоський скарб". Відзнакою лауреатам стали річні відсотки з покладеної у банк грошової винагороди від Шевченківської премії Григорія Джамаловича. Першим її отримав самобутній кобзар -віртуоз Тарас Компаніченко, а торік навесні громадськість віншувала вже четвертого лауреата премії, поета, прозаїка і есеїста Костя Москальця.

Початок усьому - Сухий Ташлик

...І досі не відомо, з яких таких причин кочові племена у сиву давнину назвали ці благословенні місця Сухим Ташликом. Можливо, у найспекотнішу пору тутешня річечка трохи й міліла, але ніколи не пересихала, бо живилася чистою і сильною водою кількох навколишніх джерел. Одна з її приток узагалі називалася Кип'ячкою, бо вода у тому потічку вирувала, немов у казані з окропом.

Офіційна історія села бере початок із середини XVІІІ ст., але люди жили тут набагато раніше. Краєзнавці стверджують, що поселення головним чином з'являлися завдяки запорозьким козакам, чиї зимівки-хутори в XVІ-XVІІ ст. займали значну територію сучасної Кіровоградщини. А коли після перемоги над Туреччиною Росії відійшли широкі степи між Бугом і Дніпром, сюди ринули втікачі від кріпацтва з центральної Росії, "потьомкінські" селяни з Київщини і Полтавщини, молдавани з сусідньої Бессарабії, серби, гуцули і навіть німці.

Саме з молдаванами пов'язують нинішню назву села - Глодоси. Відомо точний рік перейменування - 1784-й. Навесні болотисті береги річки Сухий Ташлик, вкриті густими заростями терну і глоду, приваблювали своїм цвітом багато диких бджіл і ос. Поєднання молдавського слова "глод" (болото) і назви цих комах ніби й породило назву Глодоси.

До речі, молдавські "начала" відчутні й досі. В Глодосах завжди вистачало виразних молдавських прізвищ, тут залюбки готували класичну мамалигу, вертути і плацинду. Правда, з часом ті прізвища трансформувалися, приміром, з Мунтяну на Мунтян, Болтяну на Балтян, а плацинда стала плачиндою. Але начинка у прямому й переносному значенні цього слова залишалася.

З самих своїх початків Глодоси мали характер військового поселення. Ще задовго до свого перейменування вони були сотенною слободою Новослобідського полку, з 1764-го - шанцем Єлисаветградського пікінерського полку, згодом тут розміщувався Молдавський гусарський полк. Пізніше, після 1825 року, на території села квартирували підрозділи Третьої Української уланської дивізії.

Прикметно, що в Глодосах ніколи не було кріпаччини і поміщиків. Глодосяни вважалися вільними людьми. Три дні на тиждень вони господарювали на своїй землі, ще три - служили уланами, обов'язково зі своїм конем. За переписом тих часів, "...містечко Глодоси - центр однойменної волості, давнє військове поселення, 5883 жителі, 1448 господарств. Вулиці правильні, двори обкопані ровами і огороджені глиняними мурами. Через річку - кам'яний міст. Базари бувають щотижня по п'ятницях".

Ще в 1783 р. Херсонська єпархія дала згоду на будівництво тут церкви. Був такий порядок: якщо в селі налічувалося не менше 120 дворів, дозволяли будувати храм. Спочатку церква була дерев'яною, але невдовзі вона згоріла і глодосяни побудували нову, з цегли. Освятили її на свято Покрови в 1808 році, відтоді й називається вона Покровською. Церква вистояла у всі часи і є однією з найдавніших не лише в області. От тільки належної шани їй як пам'ятці-реліквії з боку власть імущих немає. Кілька років тому наш колега з Кіровограда Валерій Мятович "вибив" в облради кошти на реставрацію цієї унікальної споруди, але грошей так і не дочекалися. Якби не громада і місцеві керівники, древні стіни храму, мабуть, зруйнувалися б.

Край учительства і науки

Про Свято-Покровську церкву ми згадали не випадково - її перший настоятель отець Леонтій Виноградов мав безпосередній стосунок до розвитку освіти в цих краях. Загалом освітянська історія села тягне не на один дослідницький том - у 2008 р. восени тут відзначали потрійний освітянський ювілей: 190 років з часу започаткування в Глодосах державної освіти, 90 років з дня заснування знаменитої Глодоської гімназії і 40-річчя нинішньої середньої школи.

Місцева народна освіта розпочиналася з так званої школи кантоністів, у якій вчилися діти поселенців. Навчання не обмежувалося лише військовими науками - паралельно викладалися землеробство і агрономія. Суто ж цивільну грамоту започаткував уже згадуваний отець Леонтій, який організував першу невеличку школу для юних хористів церковного хору, де сам і навчав їх письма, читання і арифметики.

Пізніше, у 1855 році, в селі побудували ще один, величніший храм, названий Всесвятським. Поряд звели три корпуси нової церковно-приходської школи, розрахованої на 300 учнів. А наприкінці 80-х років XІX ст. з'явилася ще одна - земська - школа, яку пізніше назвали на честь першого її директора Федора Божора Божоровою. То була видатна особистість - корінний глодосянин, випускник Одеського університету, він від природи мав талант навчати дітей. Тривалий час листувався з Львом Толстим. Хто знає, можливо, через це побудована в 1899 році ще одна школа в Глодосах зовні нагадувала відому школу Толстого в Ясній Поляні. Вона набула не меншої слави, бо дуже скоро її неофіційно почали називати Глодоським університетом. Річ у тім, що тут готували вчителів початкових класів для тодішнього Вознесенського навчального округу. Одночасно тут готували й майбутніх дяків для сільських церков.

...У Глодосах уже давно немає Всесвятської церкви, розібраної по цеглині у 50-х роках минулого століття. Немає й будівель знаменитих шкіл. Особливо шкода монументальної двоповерхової "яснополянської" гімназії, яку хтось з місцевих дуроломів безглуздо розвалив. Але пам'ять про них, як і про багатьох педагогів-подвижників, так само як і слава осередку народної освіти краю, збереглася. Її бережуть нинішні вчителі п'ятої за ліком Глодоської школи на чолі з директором Валентиною Плецькою, учні й батьки. Недаремно на Кіровоградщині її називають школою-родиною - тут завжди працювали і працюють учительські династії, а опікувалися головним чином місцеві колгоспи. Так і зараз - основне матеріально-технічне освітянське навантаження несуть місцеві сільгосптовариство "Фрунзе" і приватна агрофірма "Глодоси".

Тут живуть оптимісти

Попри всі негаразди останніх двох десятиліть, Глодосам пощастило в одному - ось уже кілька років сільську раду й обидва базові для села господарства очолюють свої, з діда-прадіда глодосяни. Саме завдяки їм і тримається село, віднесене в обласних гросбухах до проблемних територій. А як же їм не бути проблемними, коли бюджет формують тільки сільгоспвиробники. Образно кажучи, вся соціальна сфера села лежить на їхніх плечах.

Проте , окрім гарної школи, тут є два дитячі садки, дільнична лікарня, Будинок культури і сільський клуб, бібліотека, пошта, млин, з десяток приватних магазинів. Більшість вулиць мають тверде покриття і освітлення.

- Добре, що маємо взаєморозуміння з нашими обома господарствами, - каже сільський голова Петро Магда. -Якби не вони, село просто не вижило б. Проте тримаємося, адже люди вірять нам і сподіваються на краще. Приміром, поставили собі завдання газифікувати село. За планом природний газ треба "тягнути" з Новоукраїнки, а це далеко. Куди вигідніше провести газопровід з сусіднього Смоліного, однак це питання ще треба "утрясати" в чиновницьких кабінетах.

У керівників СТОВ і агрофірми Сергія Оношенка і Василя Машковського свої проблеми. Якщо вартість збіжжя більш-менш стабілізувалася, то знову "радують" ціни на добрива і пальне. Позичити ні в кого - пільгових кредитів, як було раніше, не знайти. Нічого, прорвемося, усміхаються обидва, бо вже давно навчилися розраховувати лише на себе.

ДOВІДКA "УК"

Село Глодоси Новоукраїнського району на Кіровоградщині розташоване практично в самому географічному центрі України - за 12 км від встановленого на околиці смт Добровеличківка сусіднього району відповідного пам'ятного знака. Згідно з пропискою, налічує 2765 жителів. Зведений бюджет села - 1 млн 900 тис. гривень, з яких більша частина - дотації.