Цими днями виповнилося 150 років із дня народження видатного українського історика, мовознавця, орієнталіста, поліглота, письменника і перекладача академіка Агатангела Кримського. Ці характеристики вельми поверхово розкривають багатогранну значущість для України цієї незвичайної постаті. Науковець світового рівня, творець українського сходознавства й українського правопису, Агатангел Кримський поклав життя на олтар розвитку вітчизняної і світової науки, майбутнього України.

Життєва і творча доля Агатангела Юхимовича нерозривно пов’язана з Черкащиною, зокрема зі Звенигородкою. Тут минуло його дитинство, адже незабаром після його народження (1871) сюди з Волині переїхали батьки. Тут закінчив двокласне училище, сюди приїжджав на гостини до сім’ї з далеких світів. Звідси його забрали радянські енкаведисти й повезли в тюрми Казахстану.

Будиночок з вежею

У давні часи це поселення мало назву Звенигород. За переказами, неподалік сучасного міста поблизу конусоподібної гори височів замок. Про небезпеку для жителів, наближення ворогів сповіщав великий дзвін, який висів на одній із веж. Гора дзвеніла, тож місто й узяло, як вважає чимало дослідників, назву від Звенигори. Першу писемну згадку про Звенигород на річці Гнилий Тікич датовано 1394 роком. Усі околиці та віддалені села цього мальовничого краю майбутній науковець сходив власними ногами, всотуючи як губка все побачене й почуте. Йому нерідко вчувався той сакральний дзвін Звенигори, який кликав у незвідані світи пізнання.

А мешкала родина Кримських у будинку, який спорудив батько Агатангела Юхим Кримський. Працюючи вчителем, Юхим Степанович одержав якось непоганий гонорар за видання підручника. На ті кошти побудував у Звенигородці дім, у якому й жила його сім’я.

Фото з сайту ukrinform.ua

Тут минули дитячі роки Агатангела, якого рідні звали Хваньком (таким псевдонімом нерідко він підписував потім свої твори). Трирічним хлопчик читав, а п’ятирічним батько віддав його до місцевого училища, де по закінченні той одержав «Похвальний лист».

Очевидно, саме в дитинстві після розповідей місцевих старожилів в Агатангела й зародилася ідея всебічно дослідити життя й побут селянства одного з центральних регіонів України. Матеріали для цієї праці науковець збирав довго — понад 40 років. Вони лягли в основу унікальної дослідницької книжки «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина. З погляду етнографічного та діалектичного. З географічною мапою та малюнками». На жаль, тоді вона так і не вийшла друком. Один із примірників рукопису із правками академіка і висновком «Виправити — друкувати» та підписом автора зберігається у місцевому краєзнавчому музеї.

Ця праця знайшла широкого читача лише в наш час завдяки палкому патріоту звенигородському краєзнавцеві Станіславу Лячинському, який зберіг рукопис. Його автор узагальнює свої етнографічні та лінгвістичні дослідження, описує селянський побут. Детально виписані сватання та весілля в багатьох селах, інші звичаї й традиції. Спогади жителів багатьох сіл нинішнього Звенигородського та навколишніх районів Черкаської та Кіровоградської областей, які занотував автор, яскраво розкривають різні сторони життя селян. Місцевий фольклор, зібраний науковцем, захоплює.

«Народні пісні доводять до сліз»

Цікаво, що Агатангел Кримський, не маючи української крові (його батько походив із бахчисарайської татарської родини, а мати була полькою), присвятив велику частину життя розвитку саме української науки й культури.

«Хоч я родом не українець, але цілком поукраїнився, так що, наприклад, звуки вкраїнської пісні доводять мене аж до сліз», — писав він.

Довелося йому чимало поїздити, побачити світу. Здобувши ґрунтовну освіту в навчальних закладах Києва й Москви, відвідав Сирію та Ліван. Повернувшись, викладав у Лазаревському інституті (пізніше Московський інститут сходознавства), очолював кафедру арабської лінгвістики, став професором арабської літератури, а 1903 року — професором історії мусульманського Сходу. Працюючи в інституті східних мов, Агатангел Кримський видав 26 томів наукових праць, тисячі статей.

Завдяки йому наші співвітчизники познайомилися з поезіями Гафіза, Сааді, Омара Хайяма. Іван Франко писав про нього в «Літературно-науковому вістнику»: «А. Кримський — високооригінальна поява в нашій літературі. Чи пише він чисто філологічні статті, чи літературні критики, чи прозові оповідання, чи поезії, всюди вносить своє власне «я» в такій мірі, як мало котрий наш письменник. В перекладах, особливо з орієнтальних поетів він виявив немале майстерство, і справедливо мусимо вважати його піонером нашого слова на сій просторій і досі майже не ораній українським лемешем ниві східної поезії. Переклади Кримського з Гафіза, Омара Хайяма, з арабських поезій заслуговують на всяке признання».

Він видав монументальну працю «Історія Туреччини» (1924). А його «Нариси з історії української мови», «Українська граматика», «Давньокиївський говір» вражають глибоким знанням коренів україністики.

Україна завжди кликала до себе

На 30-річного професора Кримського, тоді вже відомого науковця, полювали провідні наукові центри світу. Поліглот, який з дивовижною легкістю оволодів понад 60 мовами (дехто стверджує, що знав він їх близько сотні), учений-енциклопедист Агатангел Кримський був істориком, письменником і літературознавцем, театрознавцем і мовознавцем, фольклористом і етнографом.

Працюючи в Москві, душею завжди був в Україні. Мріяв про неї, вона снилася йому в години перепочинку. Нарешті 1918 року, після більшовицького перевороту, випала нагода повернутися на рідну землю. Тут Агатангел Юхимович незабаром став професором Київського університету. Разом з В. Вернадським та М. Василенком був одним з академіків-засновників УАН (нині Національна академія наук України), незмінним її секретарем. З його ініціативи 1925 року було засноване Київське відділення наукової асоціації сходознавства.

Головний вектор роботи Кримського в київський період був спрямований на розвиток україністики. Київ, однак, не зміг заволодіти Кримським повністю. Його як магнітом тягнуло до Звенигородки, де часто проводив відпустки. Тут завжди чекали його сестра і брат, рідна батьківська садиба.

Тут можна було трохи розслабитися, помріяти й про ту далеку, яка, ніби марево, манила його до себе. Незважаючи на значні успіхи у творчій діяльності, Кримському не щастило в особистому житті. Майже весь час він був таємно й безнадійно закоханий у Лесю Українку. Відомо, що на його 60-річчя Павло Тичина прочитав присвячений Кримському вірш, де згадано «вічно мрійну Лесю Українку», що й розкрило цю таємницю.

Агатангел був сповнений надій і великих творчих задумів. Фото з сайту kmalibrary.wordpress.com

Нагороджений і… знищений

Велика війна завдала вразливій натурі Агатангела багато розчарувань і болю. Тяжкими видалися трагічні 1928—1929 роки, а ще жахливішими — 1930-ті, коли розпочалася ліквідація українознавства. У нестерпних умовах він змушений був залишити головування історико-філологічним відділом академії. Намагався мужньо перенести ліквідацію сходознавчих установ, які плекав, немов рідних дітей, і своєї гордості — історико-філологічного відділу.

Чорна смуга в житті академіка на цьому не завершилася. Після процесу у справі «Спілки визволення України» його усунули з усіх академічних посад і навіть з викладацької роботи.

Тільки 1939 року, після приєднання Західної України, влада нібито зглянулася. Його як корифея української радянської науки відрядили на «визволені» землі, де він виступав з доповідями та спогадами, відроджував надію на розвиток української науки. 1940 року йому навіть присвоїли почесне звання заслуженого діяча науки УРСР, того самого року академіка було нагороджено орденом трудового червоного прапора.

Війна 1941 року застала Агатангела Юхимовича в Ялті, де він брав участь у сесії академії наук. Науковець поспішив із Криму до Звенигородки, сподіваючись перебути там літо. Його дуже непокоїла доля численних рукописів, залишених у Києві. На початку липня академію наук було евакуйовано до Уфи. А вже через кілька днів до Звенигородки приїхали енкаведисти й забрали Агатангела Кримського.

Постановою НКВС від 20 липня 1941 року його визначили «ідеологом українських націоналістів, який протягом ряду років очолював націоналістичне підпілля». Академік зі світовим ім’ям помер 25 січня 1942 року в лікарні кустанайської загальної тюрми №7.

Однією рукою нагородили, другою — знищили. Як це схоже на радянське свавільне, беззаконне буття! Реабілітували науковця аж 1957 року.

А ТИМ ЧАСОМ

У будинку Кримського буде його музей

Члени Звенигородської районної громадської організації «Пам’ять», щоб увічнити пам’ять славетного земляка, облаштували місце поховання і встановили хрест на могилі його батька Юхима Кримського, матері Аделаїди, брата Юхима та сестри Марії. Однак місця, де поховано самого науковця, досі не знайдено. Ентузіасти виготовили інформаційний білборд, який незабаром розмістять у райцентрі. На в’їзді в місто з боку Лисянки встановлено пам’ятну плиту, присвячену Агатангелу Юхимовичу.

Громадські активісти, вшановуючи пам’ять Агатангела Кримського, дійшли й до столиці, зокрема до академіків.

«Дуже прикро, що недобудований будинок Кримського, який перебуває у власності НАН України, занедбаний і перебуває в запустінні, — розповів керівник «Пам’яті» Юрій Лисогор. — Звісно, роботи з його відновлення гальмують не через небажання, а через брак коштів. Тому сподіваємося власними силами й за власні кошти завершити розпочату реконструкцію приміщення, під науково-консультаційним супроводом академії наук облаштувати у ньому музей Агатангела Кримського. У дослідників історії рідного краю достатньо матеріалів, щоб створити багатогранну експозицію про унікального вченого. Ми хочемо, аби наша молодь знала свою історію, пам’ятала свій рід, шанувала його».

Представники звенигородської організації «Пам’ять» недавно зустрілися в Києві з директором інституту сходознавства імені А.Ю.Кримського НАНУ Олександром Богомоловим, щоб отримати згоду на завершення робіт у музеї. Це питання планують розглянути на одному з наступних засідань в академії.