«Біжи з метою, фінішуй з гордістю». Таким був девіз нинішнього Марафону Морської піхоти США. Щорічно у змаганнях беруть участь десятки тисяч людей із 60 країн, зокрема кілька тисяч поранених військовослужбовців, ветеранів бойових дій та волонтерів. Уже четвертий рік поспіль в американському марафонському забігу брали участь українці, і вперше офіцер СБУ — корінний луганець. Представник спецслужби п’ять років займався контррозвідкою в умовах проведення АТО/ООС, зазнав серйозних травм і поранень, пройшов тривале лікування і складний шлях реабілітації. Його імені не розсекречують — він і досі захищає Батьківщину.
«Після травми в 2016 році лікувався. Марафон Морської піхоти США побачив по телевізору. Подумав, що непогано було б спробувати взяти участь», — рапортує офіцер.
Спочатку йому довелося зайнятися бігом, щоб відновити фізичну форму після поранення, яке прикувало на місяці до ліжка. У 2018 році в Харкові він пробіг свою першу марафонську дистанцію. Того самого року опанував у Харкові «напівзалізний триатлон», тобто без перерви проплив 2 км, проїхав на велосипеді 21 км і пробіг 21 км. Тож він тепер ще й наполовину ironmen. У 2019-му подав заявку на участь у Марафоні Морської піхоти США, і його зарахували в нашу команду.
«Місію виконано!»
«Мета проведення марафону — вияв суспільної поваги до своїх військовослужбовців, ветеранів, які загинули у конфліктах на території інших країн. І друга назва заходу — народний марафон. Він завжди збирає тисячі людей. Це єдиний забіг без призових місць. Почесна сама участь у заході, привід для гордості», — підкреслює офіцер.
Від України бігло десять осіб. Половина — з ампутаціями, відстань — 10 км. Хлопці з легшими травмами вийшли на повну дистанцію. Уперше до складу команди ветеранів-бігунів увійшла дівчина. Ольга Бенда пішла добровольцем на фронт, у травні 2017 року під час обстрілів втратила ліву ногу, але «попри це залишається такою самою веселою й активною», — пишається нею офіцер з Луганська.
А ще він підкреслює, як радо приймали українську команду в США і, за його словами, такої величезної психологічної підтримки, надії діаспори, що «наші найкращі», не можна було не виправдати.
Старт і фініш забігу були неподалік Пентагону, а сам маршрут проходив повз парки й меморіали американської столиці. Наприкінці жовтня погода була гарною за винятком дня марафону. Тоді дощило, та злива не стала перешкодою ні бігу, ні гарному настрою учасників.
В Америці люди виходять, щоб просто потиснути руку бігунам, дзвонять дзвіночками. Багато із саморобними плакатами на підтримку бігунів. Серед учасників Марафону Морської піхоти США — величезна кількість батьків, які везуть дітей на інвалідних візках усю дистанцію. Була окрема смуга для ручного велосипеда.
«Тобто навіть ті учасники, які не могли ходити, на ручних велосипедах долали цю дистанцію і так виявляли підтримку армії», — розповідає луганець. Багато учасників вийшли у футболках зі світлинами військовослужбовців, їхніми прізвищами, званнями, датами народження і загибелі. Вшановували їхню пам’ять.
Українці намагалися бігти командою. Щоправда, луганець таки виявився сам, почекав представника Львівщини Богдана Ушарука, і разом вони дружно добігли до фінішу. Офіцер показує медаль фінішиста. Вона красива й важка. Викарбувано дати проведення марафону і слова: «Місію виконано».
На війні немає непоранених
Поїздку згадуватиме довго. Головне, формулює для себе, їхав, щоб «подивитися, як люди живуть», побачити побут морських піхотинців США.
«Мене вразив і сподобався сповідуваний американцями принцип There no unwounded soldiers in the war, тобто «На війні немає солдатів, яких не поранено». Будь-яка людина, яка пройшла війну, тією чи тією мірою (я впевнений, це стосується і жителів територій у зоні проведення бойових дій і вимушених переселенців) постраждала», — каже луганець.
За його словами, «робимо наголос, що в людини ампутація, осколкове або вогнепальне поранення. Те, що я зрозумів там: не потрібно ділити учасників бойових дій на якісь категорії, в кого більше проблем чи заслуг. У нас одна спільна мета. Маємо насамперед вистояти перед російським агресором і максимально відновити свою територію. І має бути внесок у це кожного. І кожен має відчувати нерозривність свого внеску».
У США він побачив саме таке ставлення до тих, хто долю присвятив служінню Батьківщині.
«Там до військовослужбовців просто на вулиці підходять люди й кажуть: «Дякую за вашу службу». Та особливо мене вразило, що скрізь, у всіх публічних місцях — у Капітолії, їдальні морпіхів, Пентагоні — є наочне нагадування про тих військовослужбовців, які пропали безвісти. У їдальні морпіхів є сервірований, але порожній стіл. Лежить медаль «Пурпурове серце» і стоїть табличка з написом: «Цей стіл зарезервовано для нашого брата, який перебуває в полоні або пропав безвісти під час проведення бойових дій, — розповідає офіцер. — Потім ми потрапили в Конгрес. А там окреме шкіряне крісло для такого військовослужбовця і висить прапор з його умовним зображенням. І так у всіх публічних місцях. Тобто цей образ інтегровано в усе їхнє суспільство. Люди не дають собі права й змоги забути про таких солдатів».
Спілкувалися представники нашої команди й зі штатним радником голови комітету начальників штабів різних родів військ. Це висока посада — на рівні заступника міністра оборони.
«Прозвучала теза, що Україна — досить невелика країна порівняно з державою-агресором, і ті безпрецедентні заходи із захисту своєї території, які ми застосовуємо, не залишаються поза увагою США. Однак сили нерівні, хоч опір, який чинимо, вражає. У нас величезний досвід, який можемо запропонувати всьому світу щодо участі в бойових діях і так званій гібридній війні, — каже офіцер. — Такого досвіду не мають ні Америка, ні наші партнери з Британії. Тож вони дивляться на Україну як на форпост».
Уляна ДАВИДЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+