Донецький академічний обласний драматичний театр у Маріуполі вважається одним із найстаріших культурних закладів на лівобережжі України. Сучасну його будівлю споруджували у 1956—1960 роках зокрема з інкерманського сірого каменю. Головна сцена має 680 місць, а мала — 62.

Не випадково звертаю увагу насамперед на кількість місць та добротну фундаментальну міцність споруди, що стала окрасою центру приморського міста. Бо 16 березня 2022 року тут був не просто вимушений аншлаг. У театрі було переповнено  глядацькі зали. Люди стояли, сиділи і лежали ще й у підвальних приміщеннях, гримерках, коридорах та інших службових чи інших закутках. Оскільки в цій схованці зібралося чимало вагітних та молодих мам із немовлятами, попередньо по обидва боки театру на плитці люди написали білої фарбою великими літерами «ДІТИ». Проте це не зупинило людиноподібних істот — пілотів російського бомбардувальника. Осатанілі путінці свідомо і прицільно скинули на міцне приміщення-сховище для мирних людей надпотужну бомбу.

Фото з сайту wikimedia.org

Маріупольський драмтеатр: до і після приходу «руского міра». Фото з сайту azov.org.ua

Екскурсія на місце воєнного злочину

За попередніми підрахунками, у приміщенні театру на той момент перебували не менш як 1000 людей. Досі відомо про майже 600 загиблих, серед яких і малі діти. Проте точну кількість жертв воєнного злочину російських загарбників встановити поки що не вдається. Очевидці трагедії кажуть, що від кремлівської «денацифікації» тоді зуміли врятуватися від 100 до 130 людей, які вийшли через центральний та інші вцілілі виходи. Згодом загарбники взялися розбирати завали і діставати тіла жертв бомбардування, цинічно приховуючи  інформацію про кількість загиблих і загалом про масове вбивство мирного населення. Нещасних рашисти поховали у безіменних могилах під номерами в Мангуші та інших населених пунктах поблизу Маріуполя, де істотно побільшало поховань.

А буквально днями загарбники вдалися до чергової цинічної вистави: всередині потерпілого приміщення театру, там, де недавно в муках умирали маріупольці, вони провели екскурсію. За словами радника міського голови Петра Андрющенка, спершу у зруйнованому Маріуполі, де досі нема газу, води, електрики, окупанти організували святковий автопробіг під червоними прапорами, а згодом його учасники змогли відвідати сам театр. І поза сумнівом, під час цього брутального фарсу місцеві колабораціоністи оперували проросійською версією жахливих подій: начебто театр знищили «українські фашисти» і підрозділ «Азов».

Можливо, таке блюзнірське видовище в окупованому Маріуполі місцеві прислужники рашистів провели ще й у відповідь на вже відому ініціативу та зусилля управління культури і туризму Донецької облдержадміністрації для того, аби відродити діяльністю Донецького академічного обласного драматичного театру на вільній від загарбників території — Закарпатті. Цей крок закономірний, оскільки драматизм ситуації ще й тому, що цей заклад залишався єдиним театром на українській території Донеччини.

До зловісного 2014 року в індустріальному регіоні збирали аншлаги аж п’ять театрів. Та після загарбання росіянами частини території краю на ній залишилися чотири: Донецький національний академічний музично-драматичний театр, Донецький академічний державний театр опери і балету ім. А. Солов’яненка, Донецький академічний обласний театр ляльок та Донецький академічний російський театр юного глядача у Макіївці.

До речі, обласний у Маріуполі, який до згаданих тепер долучився, до 2016 року також мав у назві слово «російський». І зрештою річ не тільки в назві: всі місцеві джерела запевняють, що фактично всі керівники театру та частина трупи у лютому — березні 2022-го виїхали з міста до Криму чи рф. І ймовірно, невдовзі повернуться до творчої діяльності у загарбаних і зруйнованих їхніми «захисниками» театрі та місті. 

Що ж, того дня вороги по-варварському завдали руйнувань приміщенню, убивши багато невинних людей. Та сам заклад уже знайшов можливість відродитися і починає працювати. Певна річ, поки що не в Маріуполі.

«Донеччани висловлюють велику вдячність закарпатцям»  

Зусилля для збереження маріупольського театру, його відродження і продовження діяльності розпочалися з ініціативи управління культури і туризму Донецької обласної державної адміністрації та його очільниці Вікторії Точеної. Обласна культура зазнає чималих втрат від нелюдської путінської «денаціоналізації». Вороги продовжують буквально знищувати Донеччину: до початку воєнного вторгнення в області діяв 861 заклад культури, з яких нині вже понад 70 пошкоджено, а 99 опинилися на окупованій території. А театр у Маріуполі одночасно зазнав руйнування і перебуває під владою росіян та донецьких колабораціоністів.

Розпочавши роботу з відродження театру, ініціатори цих зусиль зіткнулися з багатьма різноманітними проблемами, серед яких і кадрова. Зверніть увагу на таку реальність. До 24 лютого у Донецькому академічному обласному драматичному театрі в Маріуполі працювали понад 180 осіб. Із них на територію України спершу виїхали 79, а нині тут перебувають 44. І жоден (!) із керівників театру не зробив вибору на користь нашої держави. Тому, за словами Вікторії Точеної, була велика проблема в тому, щоб знайти людину, яка могла б узяти на себе цю відповідальність: зібрати довкола себе акторський склад і відновити роботу колективу.

«І така людина — це заслужена артистка України Людмила Колосович, яка минулі два роки працювала в театрі Маріуполя режисером-постановником, а тепер на неї покладено функції керівника. Ми вже встигли перереєструвати театр, за що велика подяка голові Донецької обласної державної адміністрації Павлові Кириленку, адже він всіляко нас підтримує, надає потрібну допомогу і домовився про відповідне сприяння зі своїм закарпатським колегою. Завдяки цьому театр уже розпочав працювати на базі Ужгородського академічного обласного музично-драматичного театру. Тому донеччани висловлюють вдячність всім нашим колегам і партнерам із Закарпаття, які дали нам притулок і змогу працювати й надалі», — розповідає вона.

Нині в театрі відновлюють документацію та формують трупу: триває пошук і підбір акторів для першої вистави маріупольців на головній сцені Закарпаття. Само собою, за сприяння місцевої влади розв’язують побутові проблеми людей, які відроджують Донецький академічний обласний драматичний театр із його надзвичайно сумною і водночас символічною історією. Адже попри всі нещадні зусилля ворогів він відроджується і невдовзі запросить глядачів на свою першу виставу.

Зрозуміло, певний час маріупольська трупа ділитиме сцену з колегами-закарпатцями. Для цього в Ужгороді є всі технічні можливості, а тісна співпраця і обмін досвідом має піти на користь обом колективам.

«Ми керуємося тими  міркуванням, звичними для кожного свідомого українця: якщо хтось потрапив у біду чи складні обставини, то маємо обов’язок допомогти — у цьому разі посприяти тому, щоб колеги відновили роботу. А матеріально-технічно базу  використовуватимемо спільно», — каже директор Закарпатського академічного обласного українського муздрамтеатру Василь Марюхнич.

СЛОВО ЧЕСТІ

«Перша вистава — «Іду за край» про життя і творчість Василя Стуса»

Людмила КОЛОСОВИЧ,
заслужена артистка України, в.о. директора — художнього керівника
Донецького академічного обласного драматичного театру (м. Маріуполь):

— Коли мені тільки надійшла пропозиція очолити театр, у якому до вторгнення росіян  працювала режисером-постановниками, не відразу дала згоду. Адже на той момент вже мала кілька цікавих творчих пропозицій з-за кордону і почала працювати над цими проєктами. Однак невдовзі відкинула всі сумніви й погодилася.

Драматичний театр у Маріуполі має драматичну, точніше, трагічну історію і став одним із символів жорстокості росії та війни. Також це символ непоборності України, оскільки навіть після фізичного знищення театр працюватиме. Я сказала: «Так!», бо його відродження — це якраз моя місія, адже народилася на Донеччині й тепер мушу докласти всіх зусиль, щоб наш обласний театр не просто вижив, а й став українським та національним за духом.

Звичайно, розпочинаємо фактично з нуля, оскільки треба розв’язувати дуже багато адміністративних, організаційних, а також творчих проблем. У цій ситуації відчуваю колосальну підтримку управління культури і туризму Донецької обласної державної адміністрації та її керівника Вікторії Точеної. Дуже допомагають керівники Ужгорода і Закарпаття і, звичайно, колеги із Закарпатського обласного музично-драматичного театру.

Отож спільними зусиллями поступово долаємо труднощі. Підтвердження цього — підготовка першої вистави «Іду за край» про життя і творчість Василя Стуса — знакової постаті для Донеччини та всієї України. Автори Ольга Гаврилюк і Роман Семисал, який перебуває на фронті.

За попередніми планами, маємо запросити глядачів на виставу наприкінці червня.

Насамкінець. Із Людмилою Колосович ми познайомилися під час спільної роботи в журі регіонального, а далі загальноукраїнського фестивалю-конкурсу «Любіть Україну» пам’яті Володимира Сосюри, який також відродили і кілька років поспіль проводили на Донеччині. І цього року визначали лауреатів 19 лютого у Краматорську — тобто буквально напередодні вторгнення росіян. Під час спілкування, зрозуміло, чимало говорили про тривожну ситуацію в Україні, на Донеччині, в Маріуполі й театрі, де голова нашого журі працювала режисером-постановником. Утім, розглядаючи ймовірні драматичні варіанти подальших подій, ніхто з нас тоді навіть уявити не міг того, що насправді станеться з Маріуполем і з обласним театром 16 березня. Та коли пізніше дізнався, що відроджений заклад очолила пані Людмила, не сумнівався в подальших успіхах потерпілого закладу культури. Бо за роки спільної роботи встиг розпізнати не тільки її шляхетні людські й творчі якості, а й чималі організаторські здібності.