Без картин цього унікального майстра пензля не уявити образотворчого мистецтва України останнього півстоліття. Він займає власну нішу, яку не сплутаєш ні з чиєю. Уродженець слобожанської Сумщини, Михайло Надєждін значну частину життя провів у степовому Кіровограді. До слова, його діти Андрій та Оксана — також професійні художники, члени Національної спілки художників України. 

Недавно в Сумах відбулася виставка картин і графіки «Мистецьке коло родини Надєждіних», на якій були представлені роботи творчого тріо. Цей мистецький звіт і став приводом для зустрічі кореспондента «УК» з главою талановитої родини.

Художник Михайло Надєждін

— Михайле Володимировичу,  родинна виставка Надєждіних у Сумській муніципальній галереї — перша за всі роки вашого творчого життя. Як сталося, що, побувавши, як кажуть, у всіх усюдах, лише нині завітали до земляків?

— Справді, це перша виставка на моїй батьківщині. Але раніше не було зустрічного руху: як від мене до Сумщини, так і від області — до мене. Всі події та явища взаємопов’язані, тож не варто форсувати їх. На все свій час. Добре, що знайомство відбулося і ми всі втрьох змогли презентувати землякам кілька десятків своїх робіт.

— Чи можете пригадати, коли вперше зацікавилися малюванням і чи були у вашій сім’ї художники?

— Достеменно пригадати не можу, а ось перші враження від магії кольорів залишилися в моїй пам’яті назавжди. Я тоді ходив до 6 чи 7 класу і якось на шкільному майданчику помітив, як невідомий чоловік малював на полотні. Підійшов до нього, зазирнув через плече. Мене так вразив малюнок, що я довго  не міг збагнути: хіба можна пензлем намалювати те, що бачиш?

Очевидно, саме тоді я вперше позаздрив тим, хто наділений таким талантом, і бажання навчитися малювати таки засіло в моїй душі.

Наша сім’я мешкала в Білопіллі. Тато працював обліковцем у колгоспі імені Чапаєва, а мама доглядала за нами, дітьми. А нас у батьків було аж десятеро — п’ятеро хлопців і стільки само дівчаток. Я шостий.

Звісно, що художньої школи в нас не було, і перші уроки я отримав від чоловіка старшої сестри Поліни Івана Івановича Нестеренка. Він працював художнім керівником у клубі й трішки знався на малярстві. Пам’ятаю, як він казав: головне — бачити предмет і точно його перемальовувати, а кольори і відтінки треба підбирати самому. Щоправда, дідусь Марко по маминій лінії займався іконописом, але коли я народився, його вже не було на світі.

Мій перший дитячий успіх — портрет Богдана Хмельницького, який визнали кращим на районному конкурсі і відправили до Сум. Хоч він там загубився, це стало маленькою особистою перемогою.

— Які спомини залишило дитинство і юнацькі роки?

  Уявіть, як нам жилося у воєнний і повоєнний час. Пригадую, як мама Олександра Марківна відразу після війни поїхала до Києва отримувати нагороду як мати-героїня. Орден вручав  Микита Хрущов. А в нас якраз до колгоспу забрали єдину годувальницю корову Зорьку. То мама на сцені, коли Микита Сергійович тиснув їй руку, шепнула, аби приструнив білопільських активістів. І що ви думаєте? Вона ще не встигла приїхати додому, як у колгоспі зчинилася така веремія, що куди там. Мама ледь на поріг — а Зорьку вже у двір привели. Начальство ще й перепросило: мовляв, не врахували, що сім’я багатодітна.

Хай отак, як на цій картині Михайла Надєждіна, зацвітуть кактуси у вашій оселі. Фото з сайту elisavetart.com

— Ваш шлях у мистецтво був доволі тернистим, складним і тривалим. Принаймні, до професійної спілки вступили аж у 1988 році після кількох невдалих спроб.

 — Справді, на членський квиток чекав рівно 25 років. На те були причини. Головна — ще з 1960-х за мною тягнувся шлейф усіляких звинувачень в імпресіонізмі, авангардизмі тощо. Коли приїхав вступати до Дніпропетровського художнього училища, мав чималий художній доробок армійського періоду. До слова, після звільнення в запас я навіть не заїжджав додому, а відразу подався з документами до училища. Конкурс був — до півтора десятка абітурієнтів на місце. Однак успішно витримав усі іспити.

Мені дуже поталанило на викладачів, особливо вдячний Якову Петровичу Калашникові. В училище він прийшов 1959 року, коли я навчався на третьому курсі. Випускник Ризької академії мистецтв з особливим почуттям власної гідності — учитель мислив зовсім не так, як більшість тодішніх наставників, вихованих у дусі соціалістичного реалізму.

У ті роки навіть за слово «імпресіонізм» могли вигнати з училища, не кажучи про інші «ізми». То я тричі поплатився за захоплення творчістю Врубеля, Сезанна, зберігання альбомів з репродукціями їхніх картин. Мене то відраховували з училища, то поновлювали. А Яків Петрович не боявся звинувачень і сміливо навчав нас експериментаторських підходів у мистецтві. Саме він домовився з музейними працівниками, щоб ті відкрили для нас запасники і показали інші картини, зокрема, авангард 1920-х.  Ми заніміли від побаченого. І зрозуміли, що існують інші напрями і стилі, на які можна орієнтуватися.

— А потім була виставка наприкінці 1960-х років, яка в Кіровограді наробила галасу і переполоху.

— У картинній галереї разом з молодими художниками Леонідом Бондарем та Юрієм Іващенком організували виставку авангардних робіт. І це після відлиги і відповідних постанов партії та Спілки художників. Показ картин — то несподіваний потужний вибух, який струсонув владні кабінети. Слово «абстракціонізм» розцінювалося як нечиста сила чи  щось подібне. Нас шпетили на всі заставки і на всіх рівнях, погрожували всім, чим можна було погрожувати.

Відтоді мене записали в авангардисти і за першої ж нагоди нагадували: ага, це той, що колись виставлявся із забороненими картинами.

— А чи буває, що на полотні не вдається елемент?

— Авжеж. Пам’ятаю, ще студентами всі за завданням писали старого в кожусі. А в мене той клятий кожух ніяк не виходив. Чую, гукає Яків Калашник: «Надєждін, вам допоможу». Не погоджуюся. А ввечері сідаю на поїзд, на позичені гроші їду до Москви, вранці йду у Третьяковку і вдивляюся у твори Сєрова, Коровіна, інших майстрів.   Наступного дня, повернувшись до Дніпропетровська, знову сідаю за кожух. І за годину до показу роботи таки малюю одежину. Побачивши картину, Яків Петрович сказав коротко: «Натуральний художник!»

— Обоє ваших дітей стали професійними художниками. З вашою допомогою?

  Я лише підтримував їхнє прагнення малювати, а вони самі обирали собі стежки-дороги. Де-де, а в мистецтві не допоможуть ні блат, ні родинні зв’язки, ні гроші. Андрій і Оксана хоч у чомусь і схожі, однак стиль у них різний. І це думка  моя насамперед як художника, а не батька. Принаймні ми втрьох брали участь у різних виставках, і скрізь на цьому наголошували і критики, і глядачі. Але янголом-охоронцем для всіх нас була найдорожча і найрідніша моя Віра — дружина, з якою ми прожили у любові-злагоді півстоліття. Боляче, що її вже немає на білому світі, однак вона поруч з нами — подумки з нею радимося, говоримо, розповідаємо про наші справи.

— Вона мала стосунок до мистецтва?

 — Віра чудово розумілася на ньому, хоч працювала медиком. Була віддана родині, дітям.

Хіба можу забути, як жили у Верхній Хортиці (нині це Запоріжжя), знімаючи квартиру в діда Андрія. Він у минулому махновець, жартун, хоч і без обох ніг.

Якось до нас прийшла комісія партійно-комсомольських активістів подивитися, в яких умовах живе і працює молодий художник. На стінах побачили мої малюнки і картини, що не вписувалися в рамки тодішнього мистецтва. І — пішло-поїхало. Запропонували Вірі написати на мене заяву, мовляв, займаюся не тим, чим треба, і загалом до мене варто придивитися. Дружина, звісно, навідріз відмовилася. Тоді почали тиснути і на неї. Довелося переїздити до її батьків, які  жили в Кіровограді. А на честь дідуся, що в нього винаймали житло, назвали сина, який народився в Запоріжжі.

— Над якими полотнами  працюєте?

— Задумів багато, але їх неможливо передбачити чи спрогнозувати.  Просто  треба встигати втілювати кожен, бо малювання — як вулкан: вивергаєш натхнення і знову чекаєш на відповідний настрій.

Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»

ПРЯМА МОВА

Олександр ФЕДОРУК, 
доктор мистецтвознавства:

— Михайло Надєждін — унікальний український митець, чия творча практика має вплив на розвиток сучасної образотворчої культури. Він вийшов на творчу арену на початку 1960-х років, увібравши обрядову родинну селянську традицію Слобожанщини та здобутки класичного й авангардного мистецтва, зачарував світ експресією кольору, шокуючи «соцреалістичну публіку» логікою малярського конструктивізму та могутності живої сутності речей. Твори «Художник і модель», «Сади Едему», «Пошук», «Курка чи яйце» — невід’ємна складова скарбниці сучасного українського мистецтва.

Валентина ЄФРЕМОВА, 
мистецтвознавець:

— У підсвідомих метаморфозах Михайла Надєждіна народжуються художні образи, сповнені сучасного мислення. Він сміливо занурюється у глибини народної творчості, шукає родзинки в українській історії, культурі, фольклорних надбаннях. Митець входить до еліти представників української культури.

ДОСЬЄ «УК»

Михайло НАДЄЖДІН. Народився 1935 року в селі Костянтинівка Сумської області. Закінчив Дніпропетровське  художнє училище.

Упродовж останньої чверті століття очолює Кіровоградську обласну організацію Національної спілки художників України.

Учасник багатьох  всеукраїнських і  міжнародних виставок. Твори зберігаються в Національному художньому музеї України,  обласних художніх музеях, приватних зібраннях.

Заслужений діяч мистецтв України.

Роботи художника