Увечері зайшов на сайт «Котовласники». Приплентав сюди пішки, бо йдеться про звичайну дерев’яну лавочку під розлогою шовковицею біля одного із сільських дворів, де зазвичай збираються погомоніти місцеві бабці. Звідки ця жартівлива назва? Бо колишні власники рогатої та іншої худоби тепер спроможні утримувати в господарстві тільки котів.

На «сайті» саме сиділа баба Марина. На її чолі були написані свіжі новини, від яких її аж розпирало. А мені зраділа, немов листоноші у «пенсійний» день: «Нарешті хоч одна жива душа зі свіжими вухами! Швидко слухай, що Галина мені недавно розповідала!»

Подякував за запропоновану мені миску з великою шовковицею, а старенька заторохтіла. Вона демонструвала неабиякі акторські здібності, бо переповідала пригоду від імені баби Галини з неповторними  інтонаціями та гримасами тієї.

«Як було діло? Спершу вночі чогось наснився Ряшко. Так, так! Отой крикливий депутат, який усіх підряд лає, а вони у відповідь тільки сміються. Приверзлося, ніби стоїть він на моєму городі й кричить на колорадських жуків: «Скотиняки!..»  Ага, собі думаю: щось знову подорожчає. А вранці  чую: біля двору гур-гур — і спинилася машина. Довжелезна така, як у Варки язик, і чорна, немов… Така, як у тебе довкола рота від шовковиці! Ага. Невже й справді Ряшко приїхав мені жуків на городі смішити? Коли вже чвалає у двір. Ні, не він! Але також гарно вдягнений і на перший погляд нормальний дядько. Привітався: «Я, бабо, народний депутат такий-то і маю до вас сурйозне діло». А далі рече: коли всі інші депутати пішли в літню відпустку, їхня хракція вирішила у цей час виконувати накази виборців. «Показуйте, що вам по господарству зробити. Може, город скопати?» Галина божиться, що спершу хотіла взяти ломаку і вигнати втришия цього відпускника. Бо вони в тій Раді геть показилися! То на дієтах сидять, аби схуднути, то ще щось. У цьому місці баба Марина зробила паузу і спитала сама себе «своїм» голосом: «А хіба вони й справді у відпустки пішли? А як же гібридна війна? А боротьба з реформами?» Далі оповідала вже від імені здивованої Галини. 

«Еге, думаю, неспроста мені той крикливець снився. А цей мовчки нетерпляче переступає з ноги на ногу, а тоді питає:  «Що тут робити? Рубати дрова? Копати? Що? Де?» Піди, кажу, голубе, повизбируй мені жуків на картоплі. Дивись — не бреше, бо справді побіг підтюпцем. І, чую, бурчить собі під носа: «Ого-го! Та їх тут, як позафракційних у бухветі!» та «Куди ви, собаки смугасті, лізете, як на трибуну?!» Одне слово, трудиться в поті чола. А тоді знов: «Що ще?»  Дала йому лопату і довірила викопати цибулю. У нього аж очі заблищали. Майже весь город перекопав, бо землю рив, немов не нероба-депутат, а екскаватор! Або трактор. З нього вже піт річкою тече, а він не вгамується: «Де і що робити?»  Тепер, підказую, мені дах підлатай, бо сама туди не злізу, і собашник полагодь. «Єсть! — аж козиряє. — Все зроблю! Навіть курям ноги помию, але за однієї умови: ви, бабо, нікому про мою поміч не розповідайте, бо поки що це депутатський секрет.  А де, до речі, у вас сільрада, бо хочу голову вашого побачити?» Баба Марина замовкла і після паузи вигукнула: «Чого ти смієшся? Не віриш? А он і сама Галина човпе! Зараз від неї самої послухаємо. Кажи!» — ще здалеку гукнула до сусідки. Та, сумна й невесела, присіла на лавці і спершу важко зітхнула. «Та що? Викликали голова й наказали менше про це патякати. Бо вони трохи звихнулися у тій Раді! Набридло, бачте, у відпустках вилежуватися на острівних пляжах і захотілося чогось такого, аби нерви полоскотати. Ну, цього… Як його?» — «Екстремального», — підказав я, нарешті впоравшись із шовковицею.

«Точно! Досі лазили в гори, пірнали під воду, а тепер під час відпустки вирішили допомогти по господарству своїм виборцям. Заодно й довести, що вони не трутні й не дармоїди. Але тільки один день, бо більше не витримають. Мій, до речі, вже втік».

Баба Марина також швидко втекла із «сайта». Мабуть, побігла доганяти того любителя екстремальної одноденної відпустки на городі.