Народжені за незалежності уже самі мають дітей. На світ з’являються малюки батьків, які не ходили в радянські садочок і школу. Можливо, це покоління вже не буде отруєне токсичними імперськими догмами, які так і не вивелися з організмів багатьох співвітчизників.

Давно закладені в голови парадигми продовжують діяти. На це немає жодної ради, і лише час поглине носіїв твердолобих ідей. Ще можна почути: у революцію 1917-го бідні прогнали багатих (не забиваючи голови, з якою метою відбувся більшовицький переворот і за чиї гроші), якби не «перестройка», то жили б, як при Брежнєві (не згадуючи про дефіцит, кілометрові черги, неможливість поїхати за кордон), Переяславська рада — добровільне возз’єднання України з Росією.

Щодо останнього, то в моїй уяві й досі постає картина українського радянського художника Михайла Хмелька «Навіки з Москвою, навіки з російським народом» (за відоме полотно «Тост за великий російський народ» живописця удостоїли Сталінської премії II ступеня). Промову Богдана Хмельницького велелюдний натовп вітає підкиданням угору шапок й спрямованими в небо оголеними шаблями. На радісних обличчях козаків і міщан неприборканий тріумф футбольних фанатів, яким оголосили, що національна збірна з футболу виграла Мундіаль. Натомість бородаті московські бояри й духовенство за спиною гетьмана доволі стримані. Пихатим виглядом чужинські посли ніби промовляють: «Чому радієте, дурні? Ви ще не здогадуєтеся, що на вас очікує».

Насправді українські козаки, священики, селяни й міщани не були дурнями і прекрасно знали, що на них чекає. Це художник Хмелько їх такими уявив через триста років, у середині ХХ століття. Можливо, й уява митця тут ні до чого, бо ж «Навіки з Москвою» — кон’юнктурна робота, ідеологічно витримана, на потребу часу. Нащадки мали вірити, що саме так усе й відбувалося.

На тому, як усе було насправді, загострює увагу автор книги «Обережно, міфи!» Михайло Лукінюк. Виявляється, Переяславська рада, попри її, здавалося б, епохальне значення і «розкрученість» радянською ідеологією, була немасовим заходом. Чимало авторитетних людей не побажали брати участь у цій ганьбі. Михайло Лукінюк: «Розповсюджене — зокрема, й у пріснопам’ятних тезах ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання — твердження про те, що український народ єдиним поривом підтримав вікопомне рішення про перехід «під руку» московського царя, теж є черговим імперським міфом. О. Апанович (Правда… — 1994), посилаючись, зокрема, на знахідки історика Ю. Мицика у краківських архівах, розповідає, як воно було насправді: «Не було у Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав славетний Іван Сірко. Не присягнули уманський і брацлавський полковники. Категорично не сприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького найкращим козацьким стратегом… Київське духовенство на чолі з митрополитом Сільвестром Косовим і вся українська шляхта [присягати] відмовилися… В полках Полтавському і Кропив’янському царських урядовців навіть побили киями».

Проігнорували подію і чимало звичайних українців. Однак без примусу не обійшлося. Нині на сумнівні владні заходи зганяють бюджетників. А як викрутилися тоді? Про це в «Обережно, міфи!»: «Чорнобильці «заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві, і твердо стоять на цьому… Кияни теж цьому були противні, але їх наче бидло гнали козаки до присяги… Вони ж під час присяги не називалися своїм іменем, що було дано їм при хрещенні, а після присяги дуже її лаяли… Митрополит не дозволив присягати, і отець архімандрит, і все духовенство...».

Згідно з «нововідкритим реєстром приведених до присяги 8 (18) січня», знайденим М. Грушевським (1996. — С. 734 — 736) у московському архівосховищі посольського указу, виходить, що в «актах 8 (18) січня брало участь від війська чоловік коло 200 — коло 100 сотників, коло 100 старшин і козаків від полків — не багато, як бачимо, — наголошує М. Грушевський, — хоч звідомлення Бутурліна говорить про «велику силу» присутніх». А разом із українською шляхтою, духовенством та міщанами налічується аж «284 особи», а не «весь народ», як сповіщав царя боярин Бутурлін» (Полонська-Василенко, 1993. — Т. 2. — С. 24).

Насправді те, що відбулося у Переяславі у січні 1654 р., не можна назвати возз’єднанням хоча б тому, що префікс «воз» означає повторне об’єднання. Та й угоди тоді з московським царем не ухвалювали — раду скликали, щоб висловити підтримку намірам старшини її укласти. Тільки у березні в Москві з’явилася сама угода, звідси і назва «Березневі статті». Чи слід нагадувати, що Московія в односторонньому порядку переписувала тексти угод, дедалі більше утискаючи українців та звужуючи їхні права, що вилилося в століття рабства?

Наталія Полонська-Василенко наголосила на сфальшованому документі 1659 р., єдиному офіційному тексті так званих «Статей Богдана Хмельницького»: «І саме цей фальсифікат став підмурком імперського міфу про «вічну дружбу» українського та російського народів, яким прикривалася загарбницька політика імперії в Україні». Нині Кремль руками усіляких суркових ліпить вимоги до України від псевдореспублік «ДНР» та «ЛНР». А ви і далі вірте у віковічну дружбу двох братніх народів, освячену Переяславською радою, та в громадянську війну на Донбасі! 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»