Чи не щодня проходжу біля пам’ятника українцям, депортованим із території Польщі в 1944—1951 роках, у Рівному. Він з’явився тут, на розі вулиць Чорновола та Драгоманова, 2007-го з ініціативи тодішнього голови обласного товариства «Холмщина» Олександра Боровика. Згодом він очолив Всеукраїнський конгрес українців Холмщини та Підляшшя. Цей не молодий уже чоловік понад усе прагнув відновити історичну справедливість. Україна тоді ще не мала безвізового режиму, але Олександр Боровик організовував поїздки для депортованих та їхніх нащадків у їхні рідні села. Щоб люди могли побувати на могилах дідів та батьків, адже мала батьківщина назавжди там, де ті могили.

Доки жива пам’ять

Олександра Боровика вже кілька років немає серед нас, але пам’ять живе. Зокрема і в однокореневому слові «пам’ятник». На ньому разом з кетягом калини навіки викарбувано рядки:

Журавлі над горою

Данила як ніколи

сьогодні кричать…

Відкричали б, та,

мабуть, не можна,

Відмовчали б,

так як відмовчиш?

Від Сагриня аж ген

до Явожна

Наша кривда

у Всесвіт кричить…

Олександр Боровик був сином православного священника, якого після знущань ще напівживим закопали в рідних місцях на Холмщині. А 22-річному старшому братові відтяли голову. Лише за те, що були українцями: «Не будуть тепер співати «Ще не вмерла Україна!» — кричали кати.

Що було робити мамі з молодшими, які дивом уціліли? У великодню ніч 1944-го (до якого ж цинізму треба було дійти!) їх завантажили в товарні вагони, що вирушили з рідних місць у невідомість.

«У Запорізькій області ми скуштували всього: голоду, холоду, принижень, наруги. Це підштовхувало до втечі, але основною причиною була нестерпна туга й бажання повернутися додому. До Рівного ми діставалися понад місяць», — пригадував Олександр Боровик. Він чудово розумів, що навряд чи сам доживе до того дня, коли буде відновлено історичну справедливість. Тому завжди наголошував: нащадки депортованих не мають морального права на забуття тієї великої кривди українців.

Біля підніжжя пам’ятника завжди є квіти. У місті багато родин, долями яких немилосердно пройшлася депортація. Серед них родина Зінаїди Мороженко (Гери). Майже 90-річній Зінаїді фізично важко прийти сюди. Але, зізнається, тут бодай на певний час знімає зі зболеної душі великий моральний камінь, який несе все життя. Відтоді, як 12-річною дівчинкою в червоному пальтечку вибігла з хати в рідному селі Сагринь, нині відомому на весь світ. Його було знищено дощенту. Вона, як і тисячі українців, вигнаних з рідних земель, прагне справедливості. Та, на жаль, лави депортованих невпинно рідшають, бо час не стоїть на місці.

Представники родин депортованих українців у різних поколіннях: Ірина Яремчук (ліворуч) та Ольга Пасєка свято бережуть свої традиції. Фото надав автор

Сповіді зболених сердець

Здається, недавно познайомилася зі ще однією унікальною жінкою — головою Світової федерації всеукраїнських лемківських об’єднань (СФУЛО) із 2017 року Ярославою Галик. Завдяки її неймовірній енергії та наполегливості Україна вперше вшанувала жертв чотирьох депортацій на державному рівні з нагоди 75-х роковин від її початку, 2019-го. «Нарешті крига скресла!» — думалося мені, коли на алеї Небесної Сотні біля пам’ятного хреста жертвам голодоморів і політичних репресій у Києві слухала життєві сповіді цих вибілених сивиною людей зі зболеними серцями. Вони з’їхалися з різних куточків України з вірою у справедливість й у власну державу, яка нарешті надасть їм свій захист. Тож прагнула допомогти словом — зокрема, серією матеріалів, що активно публікував «Урядовий кур’єр» («Під жорнами кількох депортацій» від 16.07.2019; «Вигнані з батьківщини» від 14.09.2019; «Моя мета — відновити історичну правду про найзахіднішу гілку українства» від 15.05.2020 року) .

На жаль, ми рано зраділи. Торік 25 березня клятий ковід забрав сонцесяйну яремчанку Ярославу Галик. Осиротіла спільнота тих, хто ревно обстоює своє право на історичну справедливість. А вона встигала всюди: і з народними депутатами могла знаходити спільну мову, й заручилася офіційною підтримкою Світової федерації всеукраїнських лемківських об’єднань та інших організацій українців поза межами нашої держави. Ось-ось, раділа, парламент виносить на розгляд законопроєкт Андрія Рубльова №2038! Та не судилося їй дожити до того моменту.

Проте Україна таки зробила перший законодавчий крок у розв’язанні вкрай наболілої проблеми: торік 24 вересня Верховна Рада ухвалила законопроєкт №2038 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо визнання депортованими громадян України, які в 1944—1951 роках були примусово переселені з території Польської Народної Республіки» в першому читанні. Що ж далі?

Втішає, що справу поважних попередників продовжує небайдужа молодь: саме цього прагнули і Олександр Боровик, і Ярослава Галик.

Ініціативу беруть молоді

Майже рік тому (неначе перебравши естафету з добрих рук) проблемою перейнялася Ірина Яремчук із Тернополя. Вона координаторка ініціативної групи зі сприяння визнання українців Закерзоння депортованими.  Бо й сама їхня представниця у третьому поколінні.

«Мій дід Петро родом з Ярославського повіту тодішньої Польщі. Він розповідав, як вивезли родичів товарними вагонами без особливих пояснень — лише тому, що були українцями. А ще — добрими господарями. Він досі береже той евакуаційний лист, у якому є перелік полишеного майна, його вартість (щоправда, істотно занижена). За все це обіцяли компенсацію в СРСР, землю не менш як 15 гектарів на сім’ю, житло. Але представників найзахіднішої гілки українства обдурили, скривдили, і з тією кривдою вони змушені жити й помирати. Дідусеві незабаром 90, живе в селі Чагарі Збаразького району на Тернопільщині. Він, звісно, поставив підпис під зверненням до Верховної Ради про невідкладне ухвалення законопроєкту №2038 у другому читанні. Відкладати далі просто нікуди! Але, скажу щиро, він у це чомусь уже не вірить», — розповідає пані Ірина.

Чи ж поверне Україна своїм громадянам найголовніше — віру в рідну державу? І чи є у можновладців моральне право понад 30 років заплющувати очі на депортацію своїх громадян за національною ознакою? Гадаю, запитання риторичні. Польща давно визнала Люблінську угоду від 9 вересня 1944-го між маріонетковими структурами — урядом УРСР та невизнаним суб’єктом міжнародного права — Польським комітетом національного визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР» нікчемною. І сплатила компенсації своїм громадянам, відповідно до оцінки полишеного майна. 

А що ж ухвалили наші депутати в першому читанні?

«Окрім морального визнання, що для нас вкрай важливе, передбачено одноразову матеріальну допомогу від держави. Але тільки депортованим, більшість із яких уже давно за вічною межею. До того ж, без прив’язки до вартості майна, яке втратили родини. Тому через профільний комітет Верховної Ради, який очолює Дмитро Лубінець, ми внесли правки. Відповідно до них, згадану матеріальну допомогу можуть отримати найближчі родичі депортованих — чоловік або дружина чи їхні діти. Саме в такому вигляді законопроєкт винесено на друге читання на пленарний тиждень із 1 по 4 березня. Але його, на жаль, уже тричі залишали без розгляду: події в державі ставлять на порядок денний інші невідкладні питання. Ми це чудово розуміємо. Однак відновлення історичної справедливості не можна відкладати на безрік — нам цього не пробачать не лише діди та батьки, а й наші діти», — переконана Ірина Яремчук. Її активно підтримують голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович, суспільно-культурного товариства «Устріки» Віктор Козогладюк, керівники обласних громадських організацій, у які об’єдналися нащадки депортованих. 

Українці прагнуть правди

На підтримку законопроєкту до Верховної Ради спрямували листи обласні та міські ради: Львівська, Івано-Франківська, Волинська, Тернопільська, Рівненська. Це ті, де найбільше депортованих родин і де цю проблему закорінено в суспільну свідомість. До того ж, замість необхідних для його невідкладного розгляду 25 тисяч зібрали  32,5 тисячі підписів конкретних людей не лише в згаданих областях, а й на Миколаївщині, Одещині, Донеччині, Дніпропетровщині. А ще є листи підтримки з різних країн, куди доля порозкидала найзахіднішу гілку українства: нашого цвіту — по всьому світу.

Усі сподіваються на справедливу політико-правову оцінку тих страшних подій —  злочину, який не має терміну давності. Тепер слово за офіційним Києвом.

Хтось і тепер наведе аргументи: навіщо, мовляв, загострювати відносини із Польщею, дружньою й прихильною до нас країною? А надто нині, коли Росія провокує на бойові дії. Тільки ж ідеться не про нинішню демократичну Польщу, а про іншу, тоталітарну, яка діяла у змові з таким самим радянським режимом. І сила демократії саме в тому, щоб визнавати такі помилки й упевнено рухатися далі, до європейських цінностей. Україна визнала депортацію кримськотатарського народу з його етнічних земель — невизнаною залишається тільки ця масштабна акція примусового виселення близько 750 тисяч (!) українців за національною ознакою. Недаремно навіть гімни України й Польщі починаються словами: «Ще не вмерла…» 

ІСТОРИЧНИМ РЯДКОМ

Чотири етапи депортації українців з їхніх етнічних земель:

1944—1946 роки — виселення майже 500 тисяч українців з лукавою назвою «евакуація»;

1947 рік — тотальна етнічна чистка під час воєнно-політичної операції «Вісла» із брутальним виселенням 150 тисяч українців на північно-західні землі Польщі;

1948 рік — примусове виселення жителів прикордонної смуги західних областей України вздовж радянсько-польського кордону (9125 осіб) з територій, які відходили до Польщі, на схід УРСР;

1951 рік — примусове виселення українців Західної Бойківщини з територій, які відходили до Польщі, в південні регіони УРСР (32 066 осіб) внаслідок договору між ПНР та СРСР «Про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року.