Цю доброзичливу людину добре знають краєзнавці Волині: заслужений працівник культури України Анатолій Квасюк авторитетний у галузі збереження й оновлення творів мистецтва та артефактів.

«Найперше відчув запах кипариса»

Створення чудотворної ікони Холмської Богоматері, якій віддав 15 літ свого життя герой матеріалу, деякі віряни приписують апостолові євангелістові Луці. Тим часом фахівці впевнені, що безцінний сакральний скарб, який нині є головною духовною святинею Музею волинської ікони, створений у Візантії в X—XI столітті. Є й припущення, що ікона може бути копією з давнішого оригіналу.

Наприклад, із тих образів Богоматері, які виходили з-під пензля апостола. За легендою, до Київської Русі святиня потрапила як посаг візантійської царівни Анни, нареченої князя Володимира.

— Цю ікону я вперше побачив завдяки покійному нині вже мистецтвознавцеві, директорові Луцької картинної галереї Миколі Черенюку. Саме він познайомив мене із родиною Горлицьких, — згадує Анатолій Квасюк. — До того її історія була оповита таємничістю. Ще зі студентських лекцій я знав, що вона загубилась у вирі Другої світової. Тоді здавалося, що реліквію не повернути — як і Успенську Богоматір Києво-Печерської лаври, яку радянські спецслужби знищили разом із самим Успенським собором.

Але собор у польському Холмі залишився цілим. А ікона разом з українцями-переселенцями, яких після війни вивезли на Волинь, знайшла собі прихисток у родині холмського священика Гаврила Коробчука. Віряни боялися, щоб вона не потрапила в руки безбожників або нечистих на руку ділків, тож тримали в кімнаті так, щоб відчинені двері ховали її.

Коли я вперше побачив ікону, відчув запах кипариса. Це попри те, що за майже тисячоліття відтоді, як були нарізані дошки для неї, він навіть теоретично мав би вивітритися. А коли побачив залишки золотих пластинок і малесенькі гвіздки, якими вони кріпилися, здогадався: це та сама ікона, про яку під час навчання в Київській академії мистецтв стільки говорила нам, майбутнім реставраторам, професор Людмила Міляєва, нині вже академік і доктор мистецтвознавства.

На той момент одну із найзнаковіших ікон українського православ’я 1979 року «відреставрував» якийсь самодіяльний художник. Те, як це було зроблено, Анатолія Квасюка вжахнуло. Адже невміла рука не тільки спотворила сам образ Бородиці, а й використала матеріали, які не можна застосовувати у відновленні таких артефактів.

— А що ще підштовхнуло до думки, що це саме ця святиня?

— Залишки золотих і срібних шат, які дарували їй і які зривали загарбники, коли захоплювали храм, де вона зберігалася. Вперше це сталося, до речі, ще у 1261 році, коли монголо-татари сплюндрували Холм.

Реставрацію ікон та картин Анатолій Квасюк вважає не ремеслом, а способом мислення. Фото автора

Рідна земля не відпускає

Незабаром у житті волинського реставратора розпочався процес професійного відновлення первісного вигляду святині, який затягнувся на… півтора десятка літ.

Нині про це смішно слухати, а в 1990-х, за тотального дефіциту товарів, найперше слід було знайти… фотоплівку, щоб зафіксувати стан ікони. З великими труднощами за власні кошти вдалося дістати кілька касет «Кодака». А після зйомки довелося везти плівку проявляти в Київ, адже якісно таку послугу на Волині тоді ніхто не надавав.

З’ясувалося, що майже весь шар фарби на іконі на межі відпадання. До того ж, слід було міліметр за міліметром знімати пізніші її нашарування.

Нині незручно про це згадувати, але на початку і середині 1990-х він їздив на заробітки в Польщу. Щоправда, не з усіляким крамом, як більшість, а лише зі своїми вмілими руками та світлою головою. Бо там, за кордоном, «за день реставрації ікон платили так само, як в Україні — за сім місяців».

— То ти міг там стати мільйонером? — жартуємо.

— Так, звичайно, умілі реставратори за кордоном — дуже високооплачувані фахівці. А у Варшаві відреставрований мною портрет польського короля Станіслава Лещинського, до речі, визнали найкращим серед аналогічних.

— То що завадило розбагатіти?

— Людина повинна працювати найперше на свою землю! На той народ, завдяки якому ти й став людиною та фахівцем.

…У 2000-му дочка Гаврила Коробчука Надія Горлицька, остання хранителька врятованої волинськими холмщаками святині, передала її до Музею волинської ікони. Згідно з договором дарування, чудотворна ікона ніколи не повинна покидати приміщення цієї музейної установи.

Нині в обрамленні вишитого червоним і чорним Надією Горлицькою рушника вона надійно захищена від будь-яких несподіванок за спеціальним привезеним з Німеччини куленепробивним склом. І, кажуть, продовжує творити чудеса.

Тепер волинські холмщаки розпочали будівництво храму на честь цієї ікони. Чи варто дивуватися, що копію безцінної святині вони замовили написати саме Анатолієві Квасюку?

Навіть музейники не розрізняють

В активі цієї непересічної людини нині, крім Холмської Богоматері, ще й сотня відреставрованих ікон на території Польщі, шість сотень — в Україні. А також тисячі інших відновлених артефактів, які в музейних експозиціях творять красномовну об’ємну картину нашої історії.

Не так давно, наприклад, Анатолієві довелося взятися за реставрацію ручки геніальної української поетеси Лесі Українки, якою та написала величезну кількість своїх віршів. Заразом зробив її копію. Та таку, що навіть досвідчені музейники не могли розпізнати, де оригінал.

— Моя головна стихія — це ікони і картини, — каже художник. — Раніше для їхньої реставрації були потрібні матеріали і час на виконання, нині — також час і… здоров’я. Очі вже не такі, як у тридцять чи сорок. А хочеться все робити досконало. Реставрація — це не ремесло, а спосіб мислення. Нас не даремно називають нейрохірургами живопису. Бо наш брак, як і брак у нейрохірургів, виправити неможливо. 

Валерій МЕЛЬНИК,
«Урядовий кур’єр»,

Людмила ВРУБЛЕВСЬКА

для «Урядового кур’єра»