ВІДРОДЖЕННЯ

Луцьк укотре нагадав про невмирущість народних традицій

— Ето что за бандьоровскіє тряпкі? Нємєдленно снять!..  —  вказував на  вишиті  червоно-чорними ружами і такими самими смужками рушники енкаведешник. —  Развєлі тут пропаганду!..

 —  Не ми їх вішали  —  не ми й знімати  будемо!  —  озвався хтось із зігнаних до хреста-фігури дядьків.

 —  Что?.. Нєсі лєсніцу!  —  «полномочений» дістав з кобури і направив на сміливця потертого «ТТ».

А куди було діватися? Приніс той дядько драбину, сказав «прости мене, Господи!» і разом з односельцями відійшов подалі від  гріха.

Тим часом, заїжджий приставив драбину до високого хреста і почав смикати за рушники. Вузол одного з них розслабився, а з-під нього полетіла до землі… граната. Нагнало тоді небораці осколків нижче спини, у ноги і... Отак служивий, прізвище якого й досі згадують у селі поблизу обласного центру, отримав статус пораненого «в боях за соціалістічєскую Родіну».  Може й зараз живий, і пенсію підвищену отримує. У тому числі й за рахунок податків дітей та онуків отих дядьків, що тоді, в повоєнному чи то 1946-му чи то 1947-му, відмовилися зривати дбайливо вишиті рушники із православного хреста.

Про цю історію згадав днями, коли на Театральному майдані Луцька  проводив фотозйомку вже третього Всеукраїнського фестивалю рушників «Вишиті обереги єднання». Відбувся він  за активної підтримки  Луцької  міськради.

Фестиваль «Вишиті обереги єдності» - це нові друзі, знайомства і усвідомлення свого внутрішнього "я". Фото Валерія МЕЛЬНИКА

—  Узяти участь у нашому дійстві приїхали представники зі Славути на Хмельниччині, з Полтави, Кіровограда, Вінниці, а також  Естонії,  —   розповів автор проекту, заслужений діяч мистецтв України Віталій Іваницький.  –  Сподіваюся, що ми спільними зусиллями зможемо зробити все, аби вишиті рушники стали своєрідним оберегом єднання для усієї держави, незалежно від політичних, релігійних чи інших уподобань!

Фестиваль розпочався виставкою вишиваних рушників у Палаці культури  «Просвіта». Тут очі відвідувачів порадували  майже півсотні виконаних в основному учнями середніх та старших класів філігранних робіт. Підбирали  їх за принципом — по кілька кращих від кожної школи міста.

Після виступу фольклорних колективів була хода учасників дійства, що розпочалася в історико-культурному заповіднику «Старий Луцьк», і завершилася на одній із головних площ обласного центру  —  Театральній. Очолив парад любителів традиційного народного мистецтва оркестр… обласного управління внутрішніх справ.

А потім було шикування учасників дійства в одну лінію і вимірювання довжини збірного рушника представником національного проекту «Книга рекордів України» Олександром Шустеруком. На жаль, цього року через холодну погоду лучани не змогли побити встановлений ними ж рекорд України. І замість зафіксованих три роки тому 1,6 кілометра вишитих рушників виставили на огляд «лише» 1,13 кілометра…

—  На цьому розшитому хрестиком рушникові, який має вік 82 роки, у селі Новостав Горохівського району брали шлюб мої прабабуся та прадід  —  Софія та Терентій,  —  розповіла учасниця акції, студентка Волинського Національного університету імені Лесі Українки Софія Маслічук.  —  Їхній шлюб був щасливим. Мали одинадцять гектарів землі, у поті чола працювали на ній... У 1939-му перші совєти сказали: або пишеш заяву у колгосп, або  —  їдеш у Сибір!

Бабця Софії Маслічук свого весільного рушника вишивала вже не хрестиком, а гладдю  —  і її шлюб теж виявився щасливим. Як і доля її батька, який повернувся із Другої світової живим. Для цієї родини  —  бабусь Анни та Ніни, батьків  —  Анатолія та Марії, брата Софії  —  Володимира  —  цей рушник уже справжній оберіг. Може це саме він наче магнітом тягне до прадідівської землі, на якій і досі живуть Маслічуки?..

Подібних історій під час фестивалю можна було почути чимало. І у кожній з них  —  свої, притаманні тільки тій чи тій родині, деталі. І розуміння, що загубити, викинути старий родинний рушник, який пам’ятає тепло рук предків, — майже те ж саме, що душу втратити… Ці історії, з яких можна створити цікаву-прецікаву книгу, єднає одне  —  вірність своєму корінню. А ще — відчуття приналежності до свого народу та віра у світле, мирне європейське майбутнє держави на ім’я Україна.

Саме тому Луцький міський голова Микола Романюк, коли дякував  лучанам за участь у фестивалі, побажав нинішнім і майбутнім мамам, які навіть символічно вишили рушник для своїх дітей, аби їхні кровинки   завжди поверталися на рідні пороги.