Обставини, за яких інвалід-візочник Віталій Кравченко працював у мирному Донецьку, такі, що могли б стати ілюстрацією до мотиваційного слогана «Розкажи йому про труднощі, які тобі стають на перешкоді». У нього за плечима досвід роботи менеджером, продавцем- консультантом, ІТ-фахівцем. У мирний час, звісно. Через війну мусив звідти виїхати. Втім, не з тим розрахунком, що держава вповні подбає про його особливі потреби. Навпаки, вже в Одесі, яку обрав для проживання, він заходився дбати про тих, хто має такі самі проблеми з пересуванням, як і він.
«Турбота» на самоокупності
Уже наприкінці минулого року Віталій презентував свою фірму «Турбота» — перше у місті таксі для інвалідів-візочників. Реалізувати задум чоловікові допомагає його брат, який і працює водієм цього таксі. Це комерційний проект, наголошує Віталій: «Інвалід поїздку оплачує, але не дорожче, ніж у звичайному таксі. Перевозимо спеціалізованим автобусом, тож група із чотирьох осіб, обмежених у своїх можливостях, цілком може проїхати, заплативши як за одного». Тобто проект ∂рунтується не на бюджетних чи благодійних вливаннях, а на врахуванні потреб і можливостей своєї, хай і не надто заможної, частини громади. «Щоденно вони не зможуть користуватися цим сервісом, але два рази на місяць — цілком, — ділиться своїми міркуваннями Віталій. — А в Одесі п’ять тисяч інвалідів-візочників». Тобто база для бізнесу є, і він уже діє: «Турбота» приймає замовлення, розвозить людей.
Пан Віталій робив такі самі перевезення й у Донецьку, але то був суто соціальний проект: «Фонд Ріната Ахметова профінансував купування автобусів, а донецький муніципалітет повністю взяв на себе витрати з перевезення інвалідів». Звісно, чоловік з радістю сприйняв би намір одеської мерії долучитися до проекту, аби зробити транспортний сервіс доступнішим для інвалідів. Утім, ставку робили на те, що «Турбота» працюватиме й на засадах самоокупності. А на старті проекту дуже стала у нагоді підтримка генерального директора компанії «ТІС» Андрія Ставніцера. Він надав безвідсотковий кредит на придбання транспорту. Знайти такого партнера засновникам таксі «Турбота» допоміг Impact Hub Odessa в межах проекту «Новий відлік», покликаний підтримувати малий бізнес і сприяти самозайнятості переселенців.
Організатори не без підстав вважають спеціалізоване таксі Віталія гордістю проекту — і через його масштабність, і через його соціальну спрямованість, і через грамотний розрахунок, який виявився переконливим для представника великого і успішного бізнесу. Вартість проекту «Турбота» (220 тисяч гривень) виходила за межі можливостей програми «Новий відлік», тож залучення стороннього інвестора було єдиним шляхом для його реалізації. «Хороший старт зроблено, — каже Віталій Кравченко, — реклама триває. Життя не спиняється, потрібно жити, слід працювати і розвивати бізнес у цій країні».
Стратегія малого успіху
Допомагаючи на старті, в межах програми «Новий відлік» мільйон гривень від Міжнародного фонду «Відродження» розписали ще між чотирнадцятьма переможцями проекту. Такі самі конкурси провели ще в трьох містах України: в Києві, Харкові та Львові. «Суми різні, — каже куратор одеського проекту Ганна Підіпригора, — залежно від запропонованого бізнес-плану. Це може бути і 30, і 100 тисяч гривень».
Наталі Панфіловій із Авдіївки (Донеччина) досить було допомогти з придбанням фритюрниці та іншого кухонного начиння, аби її проект «Чебуречки щойно з пічки» почав працювати у Сергіївці, що на Одещині. Це курортне містечко, де свого часу оселили чимало переселенців. Чебуреками жінка торгувала й у рідній Авдіївці.
«Робіть те, в чому ви впевнені, що у вас вийде». Олена Гаркавенко з Донецька каже, що дослухалася до цієї поради тренерів «Нового відліку». Спочатку вона, мама двох маленьких доньок, мала намір створити школу раннього розвитку. Втім, для початку вирішила звузити сектор і зосередитися на виготовленні ігор, що розвивають. Олена впевнена, що жодні сучасні гаджети не замінять малечі реальних предметів, які можна відчути на дотик. Її ігри вартістю 330—430 гривень купують батьки і школи раннього розвитку. Ідею створити власний такий заклад Олена не полишає: «Навчаюся на психолога та педагога раннього розвитку». Впродовж 3—4 місяців жінка планує вийти зі своїми іграшками на самоокупність, вважає, що це той бізнес, який цілком дасть змогу забезпечувати сім’ю.
Хоча й трапляються історії успіху переселенців, які кардинально змінювали вид своєї діяльності, тріумфатори «Нового відліку» зазвичай досягали успіху в тій справі, якою займалися й до переїзду. Ольга Зубик, що виграла грант на проект дистрибуції продуктів харчування, мала у Донецьку продуктовий магазин. Відкрила його за півроку до війни. І хоча в Одесі торгівля продуктами ой як розвинена, Ольга впевнена, що свою нішу тут вона знайшла: «Натомість і попит величезний — всім вистачить заробітку!»
«В Одесі є все — потрібно тільки пошукати! — запевняє донеччанин Денис Яковенко. Він якраз має намір освоїти тут нову для себе справу. В Донецьку він вирощував гливи, планував виробляти паливні брикети. Втім, реалізував задумане вже в Одесі. «Мої споживачі — населення тієї місцевості, де немає газу (значна частина Одещини й досі не газифікована. — «УК»), — каже Денис, — а після минулого опалювального сезону, гадаю, навіть ті, хто користується блакитним паливом, перейдуть на твердопаливні котли». Сировина — тирса, лузга соняшнику, солома. Денис каже, що бізнес розвивається, продукція має попит. Розповідає, що має дві установки для виготовлення брикетів, а хоче п’ять. Зізнається, що без підтримки не впорався б: «Це дорогий бізнес». Утім, запевняє, що знайшов би її у будь-якому разі: «Було б лише бажання». Денис зазначає, що ніколи не відчував до себе недовіри одеських партнерів: «Напевне, пощастило».
При цьому куратор проекту «Новий відлік» Ганна Підіпригора каже, що зараз упередженості щодо переселенців у місті не існує: «Це спочатку не довіряли, не хотіли, приміром, здавати житло». Ганна також переселенка, тож проблеми своїх підопічних знає достеменно. Каже, що може навести приклади, коли її знайомі успішно облаштувалися в Одесі виключно власними силами, без додаткового фінансування: «Скажімо, відкрили салон прямо в центрі поблизу Дерибасівської, з жодними проблемами не стикалися». Влада теж ставиться з розумінням. Приміром, у межах проекту «Новий відлік» її представники радили, як закрити ПП на окупованих територіях, аби не платити податків, по суті, з розгромленого бізнесу.
Складно, але не фатально
Загалом фінансову підтримку «Нового відліку» отримали 14 бізнесменів, а пошукачів було понад 160. Ганна Підіпригора запевняє, що свій бонус одержали всі — одним дістався грант, других навчили новому, треті набули інших навичок, зв’язків. Учасники проекту почасти між собою знаходили партнерів чи роботодавців.
Однак історії успіху, почуті від переможців «Нового відліку» чи знайдені в інших проектах, розказані знайомими, навряд чи можуть претендувати на статистично достовірну картину того, якій кількості переміщених бізнесменів вдалося облаштувати свою справу після переселення. Висновок один — історії ці справді є, і їх чимало. Вони — підтвердження того, що доцільно шукати можливість для розвитку в нових умовах. Упередженість і недовіра до переселенців — швидше виняток, ніж правило. Натомість до людей з високими професійними та репутаційними здобутками їх немає взагалі.
Знайома розповіла мені про успішного молодого медика з Донецька, який, щойно переїхавши до Одеси, отримав одну з найвищих посад у відомій приватній клініці. Успіху зазвичай досягають ті, хто має змогу застосувати попередній досвід і напрацювання, започаткувавши на новому місці справу, на якій добре розуміється.
Універсальні навички ведення бізнесу можуть знадобитися й тим, хто має намір суттєво змінити профіль своєї діяльності. Одеса як місто засноване, по суті, переселенцями, лояльне до приїжджих, які доводять, що з ними варто мати справу. Натомість, переселенці також хочуть почуватися повноцінними і корисними членами нової громади.
«Ці люди не тільки беруть — вони вміють давати», — каже Ганна Підіпригора, анонсуючи акцію переможців «Нового відліку» з допомоги соціальним проектам. Кожен із них чимось зарадить: хтось дасть тонну паливних брикетів, хтось — ігри для дитячих будинків». Переселенці-бізнесмени щиро хочуть стати повноцінними і поважними одеситами. І ніхто з них не бажає знову стати жителями Донбасу. Принаймні, серед моїх співрозмовників таких не знайшлося.
Не планує повертатися в Донецьк виробник паливних брикетів Денис Яковенко. Дистриб’ютор Ольга Зубик каже, що вже не сприймає це місто як рідне. Тепер його замінила Одеса. Та й облаштувалася вже на новому місці: «Живу тут уже півтора року, мої діти ходять у дитсадок, до школи, зайвий раз смикати їх не хотіла б». Авторка дитячих ігор Олена Гаркавенко каже: «Навіть раніше, не можу пояснити чому, Одеса була мені близьким містом». Воєнні події змусили поставити крапку: «Я у Донецьк не повернуся ніколи». Ось тільки батьків схилити до такого вибору не може: «На жаль, для них Донецьк улюблене рідне місто. Вони залишаються там».
І, радіючи за людей, які здолали лихий вибрик долі і спромоглися розпочати нове гідне життя на новому місці, мимоволі замислюєшся: невже тепер назавжди стануть абсолютно несумісними слова «успіх» і «Донбас», що був колись одним із найпотужніших промислових осередків нашої країни?..
Ми в Google+