Олександр Афонін знає про сучасний стан книжки в Україні від А до Я. «А» — це Асоціація видавців та книгорозповсюджувачів, яка переобирає його президентом 20 років поспіль. «Я» — ліричний герой його віршів українською і російською. Вірші соціальні до сарказму або мелодійні настільки, що стають піснями. Пан Олександр має своє законсервоване видавництво, адже на громадській посаді не можна займатися бізнесом. Олександр Афонін працює під гаслом «Повернімо суспільству книгу, нації розум, Україні майбутнє».
На стіні його кабінету висить інсталяція з корінців книжок у рамці, подарована йому на 50-річчя. Вона навіяла думку, що книга може стати декоративним муляжем, якщо про неї не будуть турбуватися автори, видавці, продавці, читачі. І функціонери. На початку інтерв’ю пан Олександр наводить слова сімнадцятирічної пакистанки, яка отримала Нобелівську премію: «Виступаючи з трибуни ООН, дівчина сказала надзвичайно актуальну тезу: вчитель, зошит, ручка і книжка можуть змінити людину і світ».
— Пане Олександре, а що заважає книжці в Україні змінити людину і світ?
— В Україні чи не єдиній державі Європи за 23 роки не запроваджено державної програми підтримки читання. У нас, починаючи з 1993 року, повністю знищена інфраструктура книговидавничої галузі, яка працювала на інтелект нації. Індустрія культури передбачає фордівський конвеєр, а не ручне збирання. З 1994 року кількість книжок зменшилася з 4,2 примірника на душу населення до 1,6 — в 2013-му. Соціологічні дослідження в галузі просто жахають. Нині лише 41% українців, а за нашими спостереженнями 33%, є активними читачами. В Україні зникають такі жанри, як науковий, науково-популярний, а саме ці видання працюють на інтелект нації.
— Може, ці жанри літератури перейшли на електронні носії, в Інтернет?
— Якщо й так, то вони з’являються на піратських сайтах, і таким чином знищують видавництво. Практично не
фінансується державою поповнення фонду публічних бібліотек. На сьогодні їх багато існує формально, без опалення й освітлення. Вони не є культурними установами. Потрібна інвентаризація цих об’єктів. У Європі розвинута система мобільних бібліотек. Це значно дешевше, бо левова частка фінансування цих закладів іде на їх утримання.
— Видавництва не пропонують бібліотекам новодруки як благодійність?
— Річ у тім, що 59% видань виходять накладом менш як 500 примірників, і видавець не може роздавати книжки. Європейська норма закупівлі книжок для бібліотек становить 25% від річного випуску книг. У США — до 40. Держави роблять усе, щоб нація мала допуск до знань. У кращі часи в Україні закуповувалося 2,6% накладу.
— А яка ситуація із замовленням видань, які фінансує держава? Хто складає їх список?
— Список складає Держкомтелерадіо, а подають пропозиції видавництва. Як президент асоціації я входжу до експертної комісії. В замовленнях є кілька жанрових ніш: українська класика, лауреати Шевченківської премії, перекладна література, дитяча, науково-популярна, література мовами нацменшин. Програму з року в рік недофінансовують. Деякі видавництва призупинили свою роботу, бо вони за власний рахунок видали замовлені книги, направили їх в бібліотеки… Цього року держава надала кошти тільки за заборгованістю за минулий рік.
— Але це не фундаментальна проблема щодо книги в країні?
— Проблема в тому, що немає державної програми популяризації читання в Україні. З 1 січня 2015 року припиняють пільги для українських видавництв, які з перервами діяли з 2001 року. Якщо їх не буде поновлено, припинять роботу більшість видавництв, зокрема ті, які видають інтелектуальні книги.
— Святе місце порожнє не буде. В Україну хлине російський продукт, серед якого немало пропагандистського?
— Сюди завозять з Росії саме пропагандистські, а не інтелектуальні книжки, попсу.
— А як ви оцінюєте логістику книгорозповсюдження в державі?
— Нині не існує системної книжкової торгівлі. Є ятки, базарчики, магазини «Читай місто», там представлені українські видавництва, зокрема «Фоліо», «Богдан» та інші, які можна порівняти із середньоєвропейськими. Нині питання відродження інфраструктури, гуртової торгівлі є елементом організації роботи державних структур. Власне, задля цього було відновлено діяльність міжвідомчої комісії, якою напрацьовано низку рекомендацій для обласних держадміністрацій. Треба об’єднати зусилля освітніх, культурних та комісій з питань інформації, які працюють у регіонах.
— Гадаю, держава, випускаючи книги, занадто переймається їхньою ідеологією.
— Держава повинна займатися програмою популяризації читання. Я проти того, щоб держава фінансувала видання книжок. Вона мусить фінансувати бібліотеки, а вони повинні орієнтуватися на споживчі запити людей і формувати свої фонди, закуповуючи літературу не через тендерні процедури, бо це довго і втричі дорожче, а напряму у видавництв — без накруток. Треба змінювати мислення керівників на місцях. Що таке держава? Це людський капітал. Якщо наша влада на всіх рівнях не розуміє, що людина, яка читає, творить державу і націю, а професіоналами стають також завдяки книжкам, то не буде багатої України з новітніми технологіями і жодна з реформ не піде.
Те, що ми маємо анексію Криму і війну на сході — це і брак патріотичної книги. Колись на відкритті ювілейної 50-ї Франкфуртської книжкової виставки Гельмут Коль сказав: для німців книга — це дух нації, її мораль і розум. Держава не розуміє, що на сьогодні книга не предмет заробляння грошей, а інструмент формування особистості, нації та держави. Одним із суттєвих елементів, які знищили читацьку культуру, була втрата попередньою владою моральних орієнтирів у відборі кадрів. Вирішальним чинником ставали гроші та зв’язки. Навіщо знання, коли їх не оцінять? Інтелект і професіоналізм були опущені до плінтуса. Для того щоб стати міністром, недостатнього мати три дипломи, з яких два — куплених, сісти в крісло і сподіватися, що через нижню точку до голови дійдуть знання попередників… Моя бабця в селі казала: «Те, що через голову не увійшло, через інше місце не ввійде».
— Ми свідки того, що пієтет до книги не в пріоритеті еліти. Хоч у нас є достойні автори та видавництва.
— У нас є чудові автори — Андрій Кокотюха, Лариса Денисенко, Ірен Роздобудько, Оксана Забужко… Їхні твори затребувані на ринку. У нас є професіонали видавничої справи — видавництва «Либідь», «Ранок», «КСД» та інші, що думають про книгу як про мистецький твір. Я це знаю як керівник громадської організації, в яку входить 120 видавництв із 1760, хоч зареєстровано 5500 видавництв. Через припинення податкових пільг їх стане значно менше.
— Чи вважаєте ви книгу російською мовою, видану в нас, українським продуктом?
— Так. Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. Велика кількість патріотів України розмовляє російською мовою. Головне, мислити проукраїнськи. Деякі мої знайомі російськомовні українці загинули за країну. Ми повинні шукати толерантну середину в мовному питанні. Книга має реалізувати свою функціональність: дати людині знання, розуміння себе і світу, можливість керувати своїми думками і діями, бути майстром свої справи.
— Тобто якщо людство перестане читати, воно деградує і знавісніє?
— Дені Дідро сказав: людина, яка перестає читати, перестає існувати. Починаючи з 80-х років Франція, Німеччина, Японія почали створювати програми для підтримки читання. Там тримають руку на пульсі інтелектуального здоров’я нації. Оскільки нація, яка не читає, втрачає енергію розвитку, не прогресує і зникає. Начитана людина креативна, вона створює нові змісти, рухає суспільство. Лідери серед країн сучасного світу — Скандинавія, Південна Корея, Китай — лідери і в розвитку дитячої особистості. У Німеччині батьки, коли забирають немовля з пологового будинку, отримують рецепт, які книжки потрібно читати малюку. Дитина підростає — і «підростають» рекомендації.
— Те, що українцям не байдужа книга, свідчить розвиток буккросингу, який відбувався навіть на Майдані під час Революції гідності.
— І буккросингу буде більше, коли більше видаватимуть книжок. А нині 31—35 мільйонів книжок на 45 мільйонів населення. Це мізер. Наші закони позбавляють видавця можливостей користуватися кредитами. Галузь на межі, вона не виконує головної ролі — виховання інтелектуала, патріота. У крайньому разі служить дозвіллю: детектив, жіночий роман…
— А що ви читаєте на дозвіллі?
— «Маятник Фуко» Умберто Еко в українському перекладі. Прості тексти мене не надихають, навіть коли це детектив — то інтелектуальний. Мені цікаві думки, ідеї, як герої пропускають через себе події.
— Про що я у вас не запитав?
— Про наші конкретні дії. Якщо держава не зробить кроки назустріч видавцям і книгорозповсюджувачам, ми будемо ініціювати всеукраїнський страйк суб’єктів видавничої справи: зачиняти видавництва, книгарні, звертатися за підтримкою до бібліотек…
— І до нас, читачів, як представників громадянського суспільства.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр АФОНІН. Народився 1954 року в селищі Вільча Київської області. Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка. Працював генеральним директором видавництва гуманітарної літератури «Абрис». З червня 1996 року — президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. З липня 2001 року обіймає цю посаду на штатній основі. Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ та II ступенів. Заслужений працівник культури України.
Ми в Google+