Кандидат юридичних наук 
Олександр ПОЛЯРУШ

А й справді, іноді зовсім не знаєш, «як слово наше відгукнеться». Моє, приміром, отримало зовсім несподіваний поворот. 4 лютого ц. р. в нашій газеті надруковано матеріал «Жахіття на ніч», в якому йшлося про постійне «годування» нашого телеглядача новинами негативного змісту. Автор, шукаючи причини надміру негативу в телеефірі, послався на вираз Григорія Сковороди «недомисліє». Себто схилявся до думки, що продюсери телеканалів свідомо накопичують «оживляж», але зовсім не свідомі, чим це закінчується для громадян. Як «пристібна» версія було припущення про наявність у такій політиці телеканалів злого умислу.

Буквально через два дні автору зателефонував один з медіа-експертів і дуже доброзичливо запитав: а чому це ви, пане Андрію, так скромно озвучили версію про сторонній вплив на вітчизняний телепростір? Запевняю вас, що він є. І перша версія автора блідне в порівнянні з цією...

Отакої! Легка журналістська розвідка дала зрозуміти, що фахівець має рацію. Тому почав я шукати коментаторів. Аж ось везіння. На повноцінне інтерв’ю погодився незалежний експерт з питань інформаційної безпеки, кандидат юридичних наук Олександр ПОЛЯРУШ.   

За рахунок нас і на шкоду нам

— Знайомий експерт з питань національної безпеки заявив, що Україна перебуває під систематичним інформаційним тиском, зокрема тут застосовуються механізми маніпулювання суспільною свідомістю через ЗМІ. Ви, Олександре Олександровичу, підписуєтесь під цим висновком чи ні?

— Безумовно. Але з певними зауваженнями.

По-перше, не лише Україна перебуває під систематичним інформаційним тиском. Унікальності в цьому ніякої.

По-друге, через засоби масової комунікації завжди полюбляли впливати на світосприйняття людини та її духовну сферу.

По-третє, стосовно згаданого механізму впливу треба внести ясність. Так, нині стався перехід від ідеологічного протиборства часів «холодної війни», де експансія здійснювалась шляхом нав’язування свого типу виробничих відносин, форм власності, системи економічного управління, до цивілізаційної експансії, за якою знищуються національно-культурні традиції й «експортується» образ життя.

— Чим же цікава в цьому сенсі наша країна? Є тут свої особливості?

— В умовах глобалізації сильні світу цього заявляють чи, точніше кажучи, накидають свої претензії на монопольне володіння істиною. Вони привчають інших до того, що універсальна загальна залежність у питаннях формування сучасного світу — це очевидність буття. На практиці це відбувається таким чином, що, наприклад, країни Заходу впливають на Росію через Україну, а Росія застосовує маніпулятивні техніки в Україні. Навіщо — зрозуміло. Аби залишити колишню радянську сестру у сфері свого впливу. 

 У Москві, наприклад, вважають, що робота з облаштування демократії й розвитку третього сектору в Україні — якраз для західних фондів і урядів. Кремль давно зробив ставку на персональні контакти з політичними лідерами й керівниками громадських організацій, а також інформаційні кампанії, які, зокрема, здійснюються через можливості таких найбільш впливових інформаційних агентств, як РІА «Новий регіон», Федеральне інформаційно-аналітичне агентство «Росбалт», «Російське агентство міжнародної інформації «РІА Новини», Київське представництво російського медіа-холдингу «Росбізнесконсалтинг» тощо.

— А хто, на вашу думку, реалізує це на практиці?

— Якщо ми кажемо про вплив як засіб реалізації зовнішньої політики щодо будь-якої іншої держави, тоді, зазвичай, використовуються окремі профільні органи в структурах виконавчої влади. Можна, наприклад, назвати деякі відомства у справах угорців, поляків, румун за кордоном, які працюють на цільову етнічну аудиторію й координують у цьому сенсі роботу національних неурядових організацій. Помітну спрямовуючу роль у такій діяльності також виконують їхні розгалужені міжнародні контакти.

А інформаційна перевага безпосередньо реалізується за допомогою ЗМІ, фондів, мережевих структур неурядових організацій, альтернативних соціальних рухів тощо. І направлена вона на пошук ідеологічного обгрунтування для підриву загальновизнаних і нормативно закріплених принципів відносин між державами, аби встановити зовнішній контроль.

... І ракети не потрібні

— Спеціалісти вважають, а практика підтверджує, що маніпулюванням громадською думкою можна досягти більшого, ніж збройним втручанням. Це так, на вашу думку?

—  Абсолютно. Досвід конфліктів останніх десятиліть свідчить про те, що досягнення сторонами протистояння поставлених цілей і остаточне розв’язання конфлікту тільки військовими засобами принципово не можливе. Небезпека застосування обома сторонами як ядерної зброї, так і нових високоточних звичайних видів озброєння ставить певні межі для політичних і воєнно-стратегічних експансіоністських спрямувань. Тому посиленими темпами розробляються невоєнні технології, спрямовані на досягнення тих самих цілей — нав’язування об’єктові впливу певних моделей розвитку.

 Атмосфера «холодної війни» стала ідеальним середовищем для розробки так званих технологій інформаційно-психологічних операцій чи впливів. На зламі ХХ—ХХІ століть у процесі протистояння, без безпосереднього застосування збройної сили, почали валитися цілі держави й коаліції держав: СРСР, Югославія, Варшавський договір тощо. Сьогодні наслідки застосування цих методів ми бачимо на прикладі Єгипту, Лівії, Сирії тощо. Нині подібні операції використовуються також і на регіональному (локальному) рівні, жертвами яких стають великі фінансово-промислові групи, об’єднання, організації, корпорації, банки тощо.

— Чи можна нав’язувати точку зору через гранти? Скажімо, активно працює міжнародний фонд «Відродження». Що це — тільки турбота про нас?

— Так, але йдеться про турботу іншого штибу — щодо нав’язування нової або альтернативної для суспільства точки зору. Зазвичай, під благородним приводом. Це здійснюється, в тому числі, «грантоїдними» організаціями, ідеї яких проникають у наше суспільство й «роз’їдають» його.

Найбільш акцентованою в медіа-просторі України на цей час є присутність американських і європейських неурядових організацій, які через розгалужену мережу фінансово залежних вітчизняних медіа-структур (т.зв. «грантоїдів») намагаються створити вигідні важелі впливу на розвиток суспільно-політичної ситуації в нашій державі шляхом запровадження різнопланових моніторингових програм, інформаційних кампаній, досліджень, спрямованих на отримання тенденційної інформації щодо України. До них можна віднести й фінансований Дж. Соросом Міжнародний фонд «Відродження». Відомо, що впродовж 2011 року фонд надав лише грантів на суму близько 62 мільйонів гривень на підтримку 665 проектів 449 українських громадських організацій. Зокрема, за програмою «Засоби масової інформації»  виділено 33 гранти.

Докладніше про характер діяльності різноманітних фондів на кшталт «Відродження» викладено у моїй книжці «Інформаційна війна проти України: причини та соціально-політичні технології». Переадресовую читача до неї.

Не яка голка, а як із неї злізти 

— Побутує термін «синдром газової голки». На ній сидять також господарі багатьох телеканалів та інших медіа. Чи є зв’язок між газовою залежністю вітчизняних олігархів-медіа-магнатів та політикою зомбування народу?

— Така залежність є. Але вона присутня скрізь. В Україні, наприклад, є очевидна імпортна залежність. Ми — на «імпортній голці». Пояснювати, мабуть, не треба. А політика завжди виступала надбудовою економіки. Політика, чи, точніше, політики, — це, як правило, ставленики великих ТНК. І саме через політику вони вирішують свої економічні питання, залучаючи на певних етапах діяльності засоби масової інформації (фінансують, купують, створюють власні). І, таким чином, починають ставати олігархами-медіа-магнатами, реалізуючи політику зомбування народу в своїх економічних інтересах.

— Чому ми й досі не маємо чіткої затвердженої програми інформаційної безпеки країни?

— Для відповіді потрібно з’ясувати кілька речей.

По-перше, в Україні бракує власних технологічних розробок і відповідної інформаційно-телекомунікаційної бази  —  серверів, програмного забезпечення, у т.ч. соціальних майданчиків, маршрутизаторів, цифрових каналів тощо. Все це іноземного виробництва.

По-друге, інформаційна агресія розв’язується тільки за умов, коли «агресор» володіє необхідними інформаційними технологіями. Доступу до таких технологій Україна не має, і, як наслідок, ми не можемо впливати на ініціатора агресії, тож вимушені постійно відігравати роль суб’єкта, а не об’єкта впливу.

По-третє, розробка і впровадження цих технологій, зокрема соціальних майданчиків (Twitter, Facebook, LiveJournal тощо), є результатом грунтовних наукових досліджень, в які вкладають значні кошти зацікавлені структури, зокрема, і з ініціативи спеціальних служб.

Яскравим прикладом цього можна вважати скоординовані через названі соціальні мережі дії представників широкої громадськості в Лівані, Тунісі та інших північноафриканських країнах, де ми стали свідками революційного падіння національних урядів. Залишимо дискусійні питання, кому було вигідно і хто був здатний втілити в життя саме такі методи формування громадської думки та мобілізації народних мас, проте, на мій погляд, важливо відзначити стійкий еволюційний розвиток ролі соцмереж від жартівливих «флеш-мобів» у Амстердамі та Мюнхені до студентських погромів у Парижі і Монреалі, а згодом громадянських війн у Сирії та Єгипті. 

На сьогодні наша держава тільки наближається до реальної оцінки подібних загроз і вироблення адекватних засобів протидії.

 Тож за умов глобальної інтеграції та жорсткої міжнародної конкуренції головною ареною зіткнень і боротьби різновекторних національних інтересів держав стає інформаційний простір. Тому держава має консолідуватись,  розробити дієву систему і забезпечити захист суспільства від шкідливих інформаційних впливів, у т.ч. здійснюваних на замовлення окремих іноземних структур. Якщо цим питанням не зайнятись на державному рівні сьогодні, то завтра Україна може зазнати істотних втрат, що в подальшому призведе до нанесення значної шкоди її національній безпеці.

Андрій ЧИРВА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Олександр ПОЛЯРУШ. Народився 1973 року на Волині. Освіта вища. Кандидат юридичних наук. Незалежний експерт з питань інформаційної безпеки (Tocha 115@rambler.ru).