ДАТА 

Епістолярна спадщина Катерини Білокур розкриває нам ще одну грань її таланту — письменницький хист
 

До 111-річниці з дня народження Катерини Білокур — відомої на весь світ художниці, чиїм талантом захоплювався іспанець Пабло Пікассо, й водночас простої сільської жінки, яка так і не виїхала за межі Яготинського району Київської області, — залишилося якихось кілька днів. Поціновувачі її художнього хисту знають, що полотна Катерини Василівни можна побачити не лише в Богданівці — селі, де вона народилася й провела все своє життя (там і досі збереглася хата-садиба, у якій жила художниця), а й у картинній галереї в Яготині, де зібрана чи не найбільша колекція її картин, а також у Національному музеї українського декоративного мистецтва, розташованому на території Києво-Печерської лаври, який має цілий зал, присвячений її творчості.

У ці грудневі дні, почавши ще з листопада, в музеї проводять білокурівські читання — його співробітники, досконало вивчивши не лише художню, а й епістолярну спадщину Катерини Білокур, вже кілька років поспіль знайомлять усіх охочих з письменницьким талантом відомої художниці. Зазвичай у цих читаннях беруть участь відомі літератори, мистецтвознавці й усі, кому не байдужа доля цієї незвичайної української жінки. «Започатковували все це ми з Миколою Кагарлицьким (письменник, дослідник творчості К.Білокур. — Ред.), — сказала в розмові з кореспондентом «УК» народна артистка України Ніна Матвієнко, яка до спадщини сільської художниці ставиться з особливою пошаною, — тож і цього року, як буде час, я долучуся до зустрічей з людьми у музеї…»

Любов до малярства коштувала Катерині Білокур не лише зіпсованого особистого життя, а й здоров'я, та вона до останніх днів малювала свої квіти...

У школу їй не треба — краще за прядку

Побувавши цього літа в Богданівці — в хаті-садибі Катерини Білокур, обстановка якої немов переносить людину в той час, коли творила ця дивна жінка із зовсім не жіночим характером, і в історико-краєзнавчому  музеї у Яготині, де пишаються тим, що мають стільки її картин, не могла не відвідати й столичний музей декоративного мистецтва, де саме зараз і проводяться їхні знамениті зустрічі з творчістю Катерини Василівни. «Ви не уявляєте навіть, як ми щоразу хвилюємося, — такими словами зустріла на порозі залу-галереї заступник генерального директора Музею декоративного мистецтва, а за сумісництвом — головний організатор білокурівських читань Галина Безкоровайна, — коли надходить день народження Катерини Василівни. Це була просто дивовижна жінка: чим більше я знайомлюся з її творчістю, тим більше граней її особистості відкриваю, розуміючи, як багато ми ще не знаємо… Про те, що Катерина Білокур, попри всі перепони, які ставило їй життя, таки стала видатною художницею, знають практично всі, хто взагалі знає про її існування, а ось про те, що вона, так і не навчаючись у школі, не тільки самотужки вивчила грамоту, а й написала чимало листів — до знайомих, друзів, в органи влади, — відомо лише людям, які цікавляться її спадщиною…»

…Того дня на зустріч із творчістю художниці прийшла письменниця Зірка Мензатюк і поет Іван Андрусяк. Пані Зірка, прочитавши уривок одного з листів Катерини Білокур до відомого на той час мистецтвознавця Степана Таранущенка, в якого вона була закохана, навіть порівняла художницю з Тарасом Шевченком: мовляв, він теж мав багатогранний талант, але про його художній хист відомо людям, а ось письменницький Катерини Василівни ми для себе ще тільки мусимо відкрити. Кобзар для нас — таки більше поет, хоч і залишив чимало своїх малярських робіт, а в Яготині гостював свого часу в князя Рєпніна саме як художник, маючи замовлення на кілька картин. А Катерина Білокур — художниця, яка задля досягнення цієї великої мети відмовилась від особистого життя. Ось що вона пише в одному з листів до вищих органів влади України у квітні 1950 року: «…Вже в молодості стала я у кой кого доставати книги і з них узнала, що є на світі такі люди — художники і яка їх робота. І якимсь чарівним, прекрасним показалось мені те велике слово художник. От я й сказала собі, що рано чи пізно, хоч на старості літ, а буду художником, буду — і все!»

Про незвичайну сільську художницю, яка, якби доля склалась по-іншому, могла стати ще й письменницею, вам розкажуть не лише в Києві, а й у Яготині. Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ

Та не тільки листи — згадували того дня і її непросту долю художниці, яка всього досягала самотужки. Хоч точно так і не відомо, коли народилася Катерина Білокур, та днем її народження вважають 7 грудня — день святої великомучениці Катерини. Білокури, а жили вони у селі Богданівці тоді Пирятинського повіту Полтавської губернії, були селянами досить заможними, мали землю, будинок під бляхою, тримали птицю й худобу. Окрім Катерини, мали ще двох синів — Григорія і Павла. Коли Катря підросла, сімейна рада постановила: у школу її не віддавати, бо читати вона й так уміє. Натомість дівча посадили за прядку — мовляв, свій шматок хліба треба заробляти працею. Хіба що дозволили це заняття поєднувати з читанням букваря.

Знову ж таки, немає точних даних і про те, коли Катерина почала малювати, — чи то з дитинства, а чи вже пізніше. Хоч, за переказами, родич Білокурів Микита Тонконіг, власник водяного млина, був пристрасним театралом, тож, зібравши однодумців, вони створили таку собі театральну студію. Причому п’єси, які там ставили, мали у глядачів чималий успіх. Знаючи, що Катря вміє малювати, творчий мірошник попросив її допомогти з декораціями. Дівчина із задоволенням малювала, а пізніше почала грати на сцені цього незвичайного «театру на воді». Щоправда, свій вік (24—26 років) вона вважала непідходящим для ролей дівчат і переважно грала молодиць.

Граматику так і не вивчила

У листах вона згадує, як квіти з нею розмовляли, просили малювати їх: «Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як цю закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин та одна другої чудовіші, та одна від другої красивіші... Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду та й знов малюю квіти».

До речі, саме до Степана Таранущенка Катерина написала найбільше листів — бо хотіла, щоб він знав не тільки те, що знали про неї всі люди, а зрозумів її душу — велику, щиру й дуже вразливу. Тож саме з цих  листів дізнаємося найбільше про історію її особистого життя. Хоч Катря так і звікувала свій вік самотою, вона замолоду, та і в зрілому віці також, була дуже гарною, тож у юності мала не одного жениха. Біда тільки в тім, що жоден з них так і не зрозумів її пристрасної тяги до малювання і не збирався дозволяти дружині малювати. Ось одна з таких історій. Якось із ближнього села Журавки приїхав свататися хлопець — всім він подобався і вже призначили заручини, а вона втекла в Канів — на могилу Шевченка, щоб порадитися з ним. А вже набагато пізніше сама про це напише Таранущенкові. Мовляв, ось як я на могилі говорила з Шевченком: «Тарасе Григоровичу, батечку, голубчику, соколику, ви самі це гарно знаєте, теж колись по світу блукали та людей шукали, хоч ви мертвий, допоможіть мені стати художником!»

Настає 1939-й. Катерині Білокур 39 років. Художниця відвідала двоюрідну сестру, Любов Тонконіг, що жила через річку — і там, гостюючи, почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні Оксани Петрусенко. На ранок Катерина вже відіслала листа, що повністю змінив її долю. Адреса — Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко. Лист адресата знайшов, а вкладений у конверт малюнок вразив співачку. Вона радиться з друзями — Касіяном, Тичиною, іде в Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження — з’їздити в Богданівку, знайти Катерину Білокур, поцікавитися її роботами. Й відтоді почалося її визнання як художниці.

Серед її кореспондентів — Павло Тичина і його дружина Лідія, директор Музею українського народного декоративного мистецтва В. Нагай, уславлена художниця О. Кульчицька, полтавський художник М. Донцов та його дружина Юлія Іванівна, художниця Е. Гурович і багато інших. Художниця розповідає їм про свої задуми й роботу, ділиться спогадами, думками, враженнями. У самій Богданівці в художниці з’являються учениці — Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська. Та що цікаво, писала вона без розділових знаків, бо «цієї премудрості ніде не навчалася». Підхопивши естафету в жіноцтва, про своє сприйняття творчості Катерини Білокур заговорив і Іван Андрусяк, прочитавши власні вірші, які він написав, натхнений картинами художниці. Та всі, хто того дня прийшов до музею, відкривши для себе талант Білокур як майстра слова, знову й знову насолоджувалися її квітами, що дивляться на нас із картин, як живі.

Та у своєму листі до працівників Центрального будинку народної творчості в Києві у квітні 1947-го вона написала: «Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! І скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна! Таки ті художники, котрі живуть у місті, то їм легше дістати все, що потрібно для малювання. А в селі де візьмете? Та ще як хворість спутала, що й поїхати нікуди сил нема!» Як бачимо, на її картинах — життя у всій красі, а в листах — його гірка правда…

ДОСЬЄ «УК»

Катерина БІЛОКУР. Народилася 7 грудня 1900 року в с. Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Яготинський район Київської області) у селянській родині. У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки. Визнання прийшло 1940 р. – після виставок у Полтаві й Києві. Померла 9 червня 1961 року. 1977 р. в Богданівці відкрито меморіальний музей художниці, на території якого встановлено пам’ятник (автор І.Білокур).