Добігає кінця 2017-й.Для жителів села П’ятигори Тетіївського району на Київщині він особливо запам’ятається відзначенням 120-річчя від дня народження свого славного земляка Харитона Григоровича Дяченка, який під час Другої світової війни здійснив подиву гідний подвиг.
На вшануванні героя в просторому й затишному сільському клубі про це з пієтетом говорили сільський голова, в минулому вчитель історії Олег Роїк, завідуюча сільською бібліотекою Інна Войцехівська, директор клубу Світлана Правук, учителі та учні місцевої школи. Подвиг поштаря уславили учасники художньої самодіяльності. Перед присутніми в усій величі постав образ людини-творця, людини-звитяжця.
Три з половиною тисячі «вояжів»
До війни Харитон Григорович працював поштарем сільського відділення зв’язку, регулярно возив із П’ятигір у Денихівку листи, перекази, бандеролі, посилки тощо. Через це село пролягала залізниця, якою прямував пасажирський поїзд із Козятина до тупикової станції Жашків. Вертався він пізно вночі, отож треба було встигнути до нього.
Упродовж десяти років Дяченко вчасно доставляв на станцію все, що його земляки надсилали своїм рідним та близьким. Возив те добро інколи під дощем, сніговієм, шаленим вітром, пекучим морозом. За ці роки поштар здійснив понад три з половиною тисячі «вояжів», долаючи відстань до станції й назад не менш як шістдесят кілометрів. Неважко порахувати скільки тисяч кілометрів «накрутив» тоді Харитонів віз. Уже за цей трудовий подвиг сільський поштар заслуговує довічної шани.
Але в своєму житті Харитон Григорович здійснив іще один немеркнучий подвиг, який випадає на той грізний час, коли на нас посунула фашистська орда. Із першого дня війни він разом зі своїми (колгоспними) кіньми вливається в ряди захисників рідної землі. І почалися для наших військ важкі дні відступу — від Лубен, де сформувалась частина, до Кременчука, Полтави, Харкова, Куп’янська, Красноармійська і аж до Сталінграда. У тій страшній кровавиці на Волзі він умудрявся безперебійно доставляти бійцям на передову хліб, інший провіант, воду, медикаменти, листи, газети, а подеколи й боєприпаси. А назад вивозив поранених бійців.
Скільки разів на війні потрапляв під обстріли ворожої авіації, того не злічити. Траплялося всього — і контузія, і поранення коней, на щастя, незначні. Як кажуть, Бог милував, хоча і на нього самого, й на його гнідих Мальчика та Зубра, постійно чатувала смерть. Особливо небезпечно було, казав Харитон, під час нальотів ворожої авіації. Кожного разу, коли вирушав на передові позиції, де все двигтіло, гриміло, пекельним вогнем палало, обов’язково законопачував своїм коникам вуха, а ще — зав’язував очі, аби не посліпли. І до чого ж слухняними були обидва жеребчики! Усі Харитонові команди сприймали через віжки, якими він вправно кермував, — рвучко повертали то ліворуч, то праворуч, миттєво присідали, спускалися в глибокі вирви, ховаючись від розривів ворожих снарядів....
Усі дні війни Харитон Григорович, здається, й не перепочивав. Особливою його турботою було нагодувати коней, а це було ой як не просто, особливо зимової пори. Вони були йому, як діти: і за тих, і за тих постійно молився, аби були живими й здоровими.
У боях на Волзі рядовий Дяченко удостоївся медалі «За оборону Сталінграда».
А потім його дорога простелилася «вперед, на Захід», яку долав тією ж парою гнідих. Від іншої, справнішої, навідріз відмовився. Його колісниця побувала в Ростові-на-Дону, Краснодоні, Мелітополі, Нікополі, на Сиваші й Перекопі, в Сімферополі й Севастополі.
Улітку 1944-го в складі 51-ї діючої армії «екіпаж бойової колісниці» опинився аж у Прибалтиці. І тут Харитон Григорович знову яскраво засвітився своїм завзяттям та відвагою. Прочитати про це можна в листі політвідділу армії, надісланому в ЦК Компартії України. Його опубліковано в тритомнику, присвяченому участі України в Великій Вітчизняній війні. Далеко небагатьом із рядових війни вдалося сюди потрапити.
Грамота за збереження колгоспної власності
День Перемоги Харитон Григорович Дяченко зустрів на литовській землі. У ті щемливі хвилини він упав перед кіньми на коліна й ридма розридався. Перед виїздом додому командир військової частини урочисто вручив йому дарчу грамоту, текст якої було вигравірувано на алюмінієвому листі. «Це вам — за зразкове виконання бойових завдань на фронті боротьби з фашистськими загарбниками, — прозвучало перед солдатами на своєрідному мітингу. — А ще — за збереження колгоспної власності».
І заспішив легендарний екіпаж у рідну Україну. До Києва добиралися у спеціальному вагоні. А зі столиці, як мовиться, своїм ходом. У селі Харитона Дяченка зустрічали всім миром. Попереду всіх стояла дружина Марфа Савівна з дітками, яких росло в сім’ї семеро. Ту незабутню зустріч дехто пам’ятає ще й досі. Один із них — випускник П’ятигірської десятирічки 1945-го року, а згодом проректор Київського автодорожнього інституту (нині — Національного транспортного університету) професор Григорій Євгенович Липський. Ось що почув від нього: «Мені пам’ятається, — каже він, — як коні зупинилися перед велелюдним натовпом і голосно-голосно заіржали. Либонь, відчули, що опинилися в рідному селі. Був мітинг. Були захоплені величання на адресу героя війни і побажання гарно перепочити після довгої і важкої дороги, що увібрала в себе 1418 вогненних днів.
Нині живуть дві дочки Х. Г. Дяченка — Зіна й Мотря. Перша мешкає в Білій Церкві, а друга в Чернігові. Нещодавно мені випало зустрітися із Зінаїдою Харитонівною і, серед іншого, почути від неї: «І я, і мої сестри й брати тоді, в далекому 1945-у, після повернення тата мало ним натішилися, бо вже наступного дня пішов працювати. Зробили його старшим конюхом, і він більшість часу був то в полі, то в конюшні. З дому йшов рано, а повертався пізно ввечері. Пригадую, кожного разу брав для своїх соколиків (так любив називати коней) то морквину, то картоплину, то яблуко. Такий був їм вірний! Одне слово — трудяга, яких пошукати. І вдома справжнім господарем був. Як міг, зігрівав нас, дітей, своєю увагою. Ми нашим татом дуже пишалися. Колись його часто в газетах згадували. Нині його віз експонується в Білоцерківському історико-краєзнавчому музеї. Щороку в День Перемоги і в день народження тата музей неодмінно відвідують мій чоловік Олексій із сином Володимиром, ставлять на возі рясні квіти, які я вирощую в своєму дворику».
Олексій Пилипович вважає себе за рідного сина Харитона Дяченка, ревно береже пам’ять про нього. Поставив вишукану плиту на могилі тестя, випустив друковану збірку усіх публікацій про нього, постійно побивається, аби поставити йому пам’ятник посеред П’ятигір.
А чому б і ні? — думається. Приклад цьому давно подали закарпатці, звеличивши працю звичайного сільського листоноші в скульптурі. До створення пам’ятника Х. Г. Дяченка могли б долучитися жителі села, районна та обласна влади, «Укрпошта». Хай би не тільки мешканці П’ятигір, а й люд нетутешній приходив-приїздив поклонитися людині з рідкісною трудовою і бойовою біографією. І стояв би той пам’ятник — як символ увічнення подвигу їздового-поштаря Харитона Григоровича Дяченка.
Андрій МЕЛЬНИЧУК
для «Урядового кур’єра»
(с. П’ятигори Тетіївського району Київської області)
Ми в Google+