Минув рік опору українців повномасштабній агресії ворога, сповнений не лише героїзму наших Збройних сил і всієї нації, а й непоправних втрат, які завдав нам «братній народ». Уся Україна і світ спостерігали за систематичним знищенням міст, цинічним використанням голоду й холоду як зброї та крадіжкою росіянами нашого майбутнього — українських дітей.

Укрінформ поспілкувався з постійною координаторкою системи ООН в Україні Деніз БРАУН, щоб дізнатися, як протягом року головна міжнародна організація світу допомагала нам подолати виклики.

— Ми зустрічаємося 24 лютого — минув рівно рік від початку повномасштабного вторгнення. Ви координаторка системи ООН в Україні з 1 серпня, але не можу не запитати, якими були пріоритети ООН в Україні в цей кривавий рік.

— Це був дуже важкий рік. В Україні нашим пріоритетом було надання допомоги українцям, які постраждали від жахливої війни. Є кілька вимірів цієї допомоги.

Першочерговим завданням було задоволення потреб тих, хто втратив домівку, кому довелося тікати всередині країни й за кордон. Звичайно, доповнюючи зусилля неймовірних волонтерів в Україні, які першими прийшли на допомогу. Отже, це частина щодо переміщення.

По-друге, коли я приїхала 1 серпня, все було спрямовано на допомогу в зимовий період і на те, як зробити, щоб у найбільш постраждалих від війни сільських громадах люди не замерзли, не померли від голоду протягом зими. Це був величезний пріоритет. Уся гуманітарна спільнота дуже тісно співпрацювала з урядом.

Третій пріоритет стосувався надання допомоги в тих районах, де відновлено контроль уряду, таких, як Ізюм, Херсон. Усе це відбувалося паралельно і водночас із залученням Міністерства охорони здоров’я, Всесвітньої організації охорони здоров’я, ЮНІСЕФ, щоб допомогти із психологічними травмами, особливо — і це завжди впливає на мене найбільше — дітям, які живуть у цій жахливій ситуації війни, а також людям у громадах поблизу лінії фронту. Ми були зосереджені на громадах за 20 км від лінії фронту. Різні пріоритети в різний час і з різних причин.

— Пам’ятаю вашу зустріч зі ЗМІ, на якій ви сказали, що зима — це один з ваших найбільших страхів. Але зима добігає кінця. Чи можна сказати, що ООН, Україна, українське суспільство, волонтери виконали величезну роботу з подолання пошкоджень інфраструктури після терактів?

— Для гуманітарної спільноти зима — це питання потреб людей. Тобто треба переконатися, що якщо у вас через ракетний удар пошкоджено двері чи вікно, чи дах, ви отримали те, що вам потрібно, щоб їх відремонтувати. Чи ваші діти потребують зимового одягу — ми це надаємо. Доставляємо у країну понад 4500 генераторів для лікарень, пунктів обігріву, місцевої влади, а також обігрівачі для будинків, паливо, їжу, одяг для дітей — це те, що маємо на увазі, говорячи про допомогу в зимовий період. Ішлося про потреби конкретних людей. І ситуація загострилася через  російські ракетні удари по цивільній інфраструктурі, зокрема енергетичній. Знаю про все це так само добре, як і ви.

Усе це стосувалося захисту людей у найжахливіших обставинах. Це, може, звучить дивно, але в серпні, коли було спекотно, я могла думати лише про зиму. Отже, ми зосередилися на цій підтримці в серпні, вересні та жовтні. Тепер зима вже добігає кінця, але це не означає кінець проблемам.

— Ваша мета — надати 5,6 мільярда доларів на гуманітарну допомогу Україні. Хочу запитати вас: чому саме ця сума і як ви її підрахували?

— Сума, про яку ви щойно згадали, загальна. Частина її — для українців, які покинули Україну та перебувають у сусідніх країнах. А 3,9 мільярда — для людей в Україні, допомога яким є моєю відповідальністю.

Це процес. Потрібні місяці, щоб узагальнити дані про людей, які потребують допомоги, зібрати інформацію та провести консультації. Влада в цьому бере участь, ми узгоджуємо цифри. Разом збираємо все необхідне, щоб визначити, що нам потрібно для допомоги в галузі охорони здоров’я, які потреби сільського господарства,  що потрібно для продовольчої безпеки та захисту, що потрібно для того, щоб у людей був дах над головою. Усе це об’єднано у План гуманітарного реагування, який ми представили разом з вашим урядом у Женеві минулого тижня.

Це процес, і консультацій дуже багато. Це наша найкраща оцінка, але вона не статична. Повертатимусь до цього весь час. Ми тільки завершуємо те, що називаємо багатосекторальною оцінкою потреб. По суті, це лише загальна оцінка потреб у кількох секторах. На її основі зможемо переглянути наші цифри, тому що за цими 3,9 мільярда стоїть понад 11 мільйонів людей, яким  плануємо надати допомогу. Чи ми не недооцінили потреби? Має бути більше? Менше? Чи є потреба надавати більше допомоги на проживанням і менше — на водопостачання? Цей процес оцінки на основі консультацій триватиме. Дуже хочу ще раз підкреслити.

— Чи не могли б ви повідомити, як донори та партнери ООН  відреагували на ваш заклик?

— 2022 року це була надзвичайна підтримка від країн-членів ООН, а також фондів. Тож 2022-го ми змогли залучити 3,4 мільярда доларів США на потреби людей, які постраждали від війни в Україні. Це 80% того, що ми просили. За планом цього року наразі отримали 15%, але ми, і я особисто, й надалі залучатимемо допомогу. Я почала ще більше їздити Україною, аби розуміти, що відбувається і як ми можемо ефективніше виконувати нашу роботу. Тепер мені потрібно розповісти про це всьому світу. Маю розповідати про те, що відбувається з народом України через незаконне вторгнення та війну.

— Перейдімо до іншої ініціативи, якою опікується ООН, — маю на увазі «зернову ініціативу». Угода щодо коридору закінчиться менш ніж за місяць. В МЗС України заявили про штучні перешкоди шляхом використання тривалих перевірок. Як ви вважаєте, «зернова ініціатива» під загрозою?

— Позиція Генерального секретаря ООН, мого керівника, і думаю, що й позиція багатьох інших, полягає в тому, що Україні та світові потрібна «зернова угода». Відразу після початку війни, в березні 2022 року, ціни на продукти харчування зросли. У багатьох країнах, де я працювала, — Сомалі, Центральноафриканській Республіці, інших складних районах, зокрема в Афганістані, ціни на продукти харчування зросли одразу. Через це пересічні люди, чиє життя залежить від щоденного заробітку, не могли дозволити собі купити звичайні харчові продукти, а доступ до продовольства — основне право людини. Це спричинило величезне занепокоєння всіх. Заступник Генерального секретаря ООН з гуманітарних питань Мартін Гріффітc та представники Туреччини як посередники працювали разом із представниками України та росії задля укладення цієї угоди, яка потрібна світові.

Ціни на продукти харчування знизилися на 18%. Триває доставлення продовольства, зернових. Проте очевидно, що є перешкоди. Про це заявив Генеральний секретар. У нас є механізми та СКЦ (Спільний координаційний центр) у Стамбулі, щоб контролювати це. Заступник Генерального секретаря ООН торік в Україні побував двічі. Ми дуже тісно співпрацюємо з вашим урядом із цього питання майже щодня.

Дозвольте мені сказати так: ООН послідовна в тому, щоб забезпечити продовження угоди. Для майже 350 мільйонів людей у всьому світі є загроза того, що ми називаємо продовольчою небезпекою, що означає те, що я щойно сказала. «У мене в кишені не вистачає грошей, щоб піти в магазин і купити те, що мені необхідно». Ми маємо цьому запобігти.

Знаємо, що у вас є майже 30 мільйонів тонн, які все ще потрібно відправити, і вашим аграріям потрібно, щоб це відбулося. Отже, нам необхідна ця ініціатива. Наші зусилля зосереджені на тому, щоб вона тривала.

— російська сторона та їхня окупаційна влада не допускає вашу місію на окуповані території. Існує думка стороннього спостерігача, що це питання недостатньо голосно порушують на рівні ООН. Ані резолюції, ані дискусій на трибуні ООН немає. Невже про це говорять не на повний голос?

— Відповідаю за надання гуманітарної допомоги всім українцям на українській території, які її потребують. Переконана, що українці на територіях під тимчасовим військовим контролем російської федерації потребують цієї допомоги, тому що їжджу до прифронтових громад, де діють українські органи влади, і бачу спустошення та страждання людей. Вважаю, що те, що відбувається із цього боку лінії фронту, побачу і з іншого. Не працюють магазини. Люди не можуть вийти на вулицю. Вони бояться виходити з дому. Мій обов’язок — надати їм допомогу.

Регулярно подаю запити на перетин лінії фронту. Ми доставляємо в межах 3 км, але щоб перетнути лінію фронту, мені потрібні гарантії безпеки для команди, яку збираюся відрядити. Завжди отримую позитивну відповідь від української влади щодо забезпечення нам доступу. На жаль, досі не отримала таких гарантій від російської сторони. Це не моя думка. Це факт. Тому не можу повністю виконувати свою роботу, що, звичайно, найтяжче.

Минулого тижня я виступала в Женеві перед усіма державами-членами ООН, коли ми представили План гуманітарного реагування. Порушила це питання й на зустрічі високопосадовців, організованій ЄС у Брюсселі за два дні до цього. Говорила про це на Раді Безпеки ООН у жовтні.

Я готова їхати туди через лінію фронту зі своєю командою — командою ООН, а не з кимось іншим — хоч завтра, але мені потрібна гарантія безпеки. Якщо її отримаю, то поїду. Ідеться лише про гуманітарну допомогу. Не обговорюю жодних політичних питань. Це в інтересах людей, які там перебувають. Десь глибоко у душі я все ще сподіваюся, що наша спільна людяність об’єднає нас навколо цього питання.

— Цього тижня в Україні у штаб-квартирі ООН відбувся спеціальний захід, на якому йшлося про порушення прав людини. Однією з головних тем були порушення прав дитини: викрадення та інші злочини держави-агресора. Пригадую, міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба заявив, що ООН недостатньо робить для вирішення цього питання. Багато інших українських посадовців звернулися по допомогу до міжнародних організацій. Чи готова ООН зробити більше, щоб допомогти повернути молодих українців?

— Розумію, що питання захисту ваших дітей, зокрема тих, які опинилися в росії, дуже важливе для народу України. Я мати трьох дітей. І можу тільки уявити страждання сімей, які хочуть знати, де їхні діти. Це також проблема для нас в ООН, це про Конвенцію про права дитини. Наш спільний обов’язок — захистити дітей, особливо найбільш вразливих в умовах війни.

Зобов’язання було взято, і, як ви пам’ятаєте, верховний комісар ООН у справах біженців Філіппо Гранді був тут кілька тижнів тому. Він зустрівся з вашим урядом, щоб обговорити це. Ми прагнемо отримати більше інформації, щоб забезпечити добробут цих дітей. Це передбачає обговорення і з Україною, і з росією, щоб вирішити це питання. Чи є в мене конкретніша інформація на даний момент? Ні, але це зобов’язання було взято на найвищому рівні, оскільки ми сприймаємо це надзвичайно серйозно. Для цього є правова база — Конвенція про права дитини.

Є ще й емоційна сторона. Ми повинні захищати дітей і займаємося цим.

— Пані координаторко, немає сигналу про те, що росія припинить атаку на Україну, але якщо вона закінчиться завтра, ви отримаєте повний доступ до всієї української території. За вашою оцінкою, вашим досвідом і досвідом ООН, скільки часу знадобиться на вирішення всіх гуманітарних питань в Україні? Як довго Україна потребуватиме допомоги?

— Можу відповісти на це в кілька способів. По-перше, Україна — член ООН, і ми тут на ваше запрошення. Уряд може попросити нас піти в будь-який момент. Доки уряд відчуває, що ми вам потрібні, ми тут.

По-друге, дуже часто буваю у прифронтових громадах. Бачу повне знищення. Часто повторюю, що це приголомшує. Я бачила лікарні в укриттях. Бачила, як  будинок лікарки перетворився на лікарню. Школи зруйновано, а діти у прифронтових громадах, де немає інтернету, відрізані від освіти та позбавлені майбутнього. Ми вивчаємо, як це можна відновити та скільки часу потрібно для цього. Робота триває, є нові оцінки вашого уряду, Світового банку, ЄС. У нас будуть цифри, але на це потрібен час.

Я б сказала, що це незвичайна ситуація, що в Україні ми розгорнули другу за обсягами кампанію гуманітарної допомоги в історії ООН. Водночас ми проводимо масштабну відновлювальну роботу. Мабуть, ці процеси незабаром будуть паралельними, бо в деяких місцях без одного не можемо почати інше. Тож і відновлення, і гуманітарна допомога певний час відбуватимуться разом.

Ми також дуже тісно співпрацюємо з вашою міністром соціальної політики, щоб, наприклад, інтегрувати нашу програму грошової допомоги для переселенців та людей, які її потребують, і державні системи підтримки. Ми разом багато над цим працюємо.

Не хочу, щоб ми були небажаними гостями в Україні. Ми залишимося стільки, скільки вам буде потрібно.

— Не секрет, що багато людей упевнені, що ООН робить недостатньо. Що можете сказати тим, хто в цьому впевнений?

— Якби я була українкою в Києві й побачила великі білі машини з написом ООН, я б теж запитала себе: що ви робите в моїй столиці? У нас в Україні 2600 співробітників, 60% яких українці — чудові, досвідчені, здібні люди, які працюють у найважчих місцях. У нас є співробітники в Києві. Є величезний хаб у Дніпрі та співробітники в Одесі, Вінниці, Полтаві, Харкові та Миколаєві.

Можливо, в Києві ви не бачите, що ми робимо, але можу вас запевнити: якщо поїдете у Вовчанськ, Куп’янськ, Сіверськ, Оріхів, Херсон чи в райони Херсонської, Миколаївської областей або будь-які громади поблизу лінії фронту і запитаєте людей, чим займається ООН, вони вам скажуть навіть краще за мене. Бо це місця потреби. Ось чому ми наполягаємо, щоб ООН була присутня, щоб працювати в дуже складних обставинах, бути там. Це те, що я відповіла б людям у Києві, які бачать, як я проїжджаю на білій машині. Це те, що ми робимо щодня.

Іван КОСЯКІН,
Укрінформ,Київ

(Надруковано зі скороченнями)