Спочатку — Павло Шеремет. 65-й із журналістів, убитих за 25 років незалежності. Наче криваве застереження всім нам: дозволиш собі щось більше, ніж «прийшов — побачив — написав», і тобі буде те саме. Страшно? Не лукавитиму: страшно.

Дим від вибухівки, сльози, розпач рідних і навіть, як мені здалося, правоохоронців — тих, хто називає це «справою честі». І вони спантеличені жорстокістю й бузувірством. Суспільство, звісно ж, запитає про ту «честь» — зобов’язане запитати!

Паралельно на всіх телеканалах — повідомлення із фронту: «6 убитих і 13 поранених; 7 убитих і 20 поранених». Людські життя ми перетворили на суху статистику. І від того надто боляче. Немає ні душевного спокою, ні бодай найменшого відчуття справедливості.

Утім, там, на сході, війна, а війна і справедливість — речі несумісні.

Але тут, у глибокому тилу, вже теж ось так просто людей позбавляють життя. У лікаря-рефлексотерапевта Андрія Лимича, якого знала особисто, цими вихідними забрали життя прямісінько у приватному кабінеті, де він вів прийом. Здебільшого лікував від алкогольної залежності, тож одна з основних версій слідства — саме хтось із пацієнтів і вбив лікаря. Хай там як, але ж сталося це о 21.30 (ще навіть не стемніло) у звичайному житловому будинку майже в центрі Рівного.

Рідного міста Генпрокурора Юрія Луценка, який тиждень тому, представляючи нового прокурора області, обурювався: не на фронті, а тут, у глибокому тилу, втричі зросла кількість злочинів, які здебільшого «зависають», бо у прокуратурах суціль — куми, брати, свати.

Нічого не варте людське життя й на бурштинових копальнях: оступився на глибині — і все. Скільки їх, переважно молодих або й зовсім юних, прийняли ті клондайки, достеменно не знає ніхто. Мовчить Полісся…

Кажуть, Господь посилає кожному з нас стільки випробувань, скільки зможемо витримати. Знаю, що й нашим батькам та дідам-прадідам не було легко: вони теж долали важкі часи. Цинічні, але ж не настільки.

«Не хочемо жити в країні, де права людини — не найвища цінність», — із такими гаслами до влади виходили горді французи на мітинги проти трудової реформи. Хочу жити у країні, де найвищою цінністю було б принаймні людське життя. На жаль, Україна нині не така.

Не знаю, чи потрібен для того, щоб вона змінилася, воєнний стан, про який теж заговорили останнім часом. Але знаю інше: потрібна професійність, яку наші правоохоронці розгубили у вирі люстрацій та переатестацій. Тому й маємо цинічні й поки що безкарні постріли в самісіньке серце нашого громадянського суспільства.

Зупиніться, нелюди, адже у вас теж є матері, а може, й діти.