Є цифри і дати, що чітко сигналізують про належність людини до певної спільноти. Вони як пароль, за яким нерідко роблять висновок у площині «свій — чужий». Спитай в Одесі, що означає 73. І кожен хоч трішки одесит скаже, що це про 73 дні героїчної оборони Одеси під час Великої Вітчизняної. Може, не згадає, коли вона почалася й закінчилася, але що тривала 73 дні — знає точно. Так само одеситові не треба пояснювати, чому площа, на яку виводить проспект Шевченка, має за назву 10 квітня. Це у підсвідомості: пісня про одесита Мішку, який прожив усі ці воєнні цифри, чорно-біле фото стомленого батальйону на тлі Одеської опери. День визволення Одеси від нацистських окупантів. Традиції відзначати його велелюдно і всенародно понад 70 років. Традиції гидити в його бік — років зо три. Провокації націоналістів були настільки передбачуваними, що варто було б здивуватися, якби їх не трапилося і на 73-тю річницю визволення. У місцевих медіа — залежно від їхньої ідеологічної спрямованості — по-різному казали про те, хто почав і хто виявляв більше агресії. Чи то не обділені здоров’ям молодики-націоналісти, чи то літні одесити, що прийшли вшанувати полеглих за визволення міста й емоційно реагували на максими нової української еліти про москалів і ножі.

З яким апломбом ці вітчизняні хунвейбіни беруться повчати значно старших людей, котрі оцінюють і цінують події та явища на підставі свого чималого життєвого досвіду, а не сучасних пропагандистських агіток на тему історії. З розв’язністю цілком нестерпною, кажучи словами булгаковського професора, вони дозволяють собі давати настанови космічного масштабу і космічної ж дурості. І добре, якби цим закінчувалося. А то ж за прикладом Шарікова вони й собі готові хапатися за револьвер і нести службу в підвідділах очистки на громадських засадах.

Якщо говорити про захист національних інтересів від якихось провокацій проросійських сил, то тут присутність радикал-патріотів була більш ніж зайвою. У парку Шевченка, де проводили головні урочистості, поліції було достатньо — повідомляли про 1200 силовиків разом із громадськими активістами. На Алею Слави можна було пройти не інакше як крізь рамку металошукача. Очільник обласної нацполіції Дмитро Головін попередив, що полісмени жорстко реагуватимуть на будь-яку спробу підняти червоний прапор — навіть як ще кілька років тому прапора перемоги над фашизмом.

Тож усе дійство відбувалося під синьо-жовтими прапорами і стягами міста Одеси. Квіти до монумента визволителям разом з тисячами одеситів поклали представники міської та обласної влади. Вони не можуть собі дозволити бути у місті не своїми. Неофіційно заборонені георгіївські стрічки ніхто не носив, принаймні відкрито. Єдині, з ким мали клопіт того дня правоохоронці, — саме ультрапатріоти. Націоналісти довго випрошували щось бодай схоже на привід для бійки. Не відразу спровокувавши сяку-таку штовханину, вони, по суті, вступили в силовий конфлікт не стільки з ідейними опонентами, як з правоохоронцями, котрі цього разу не стали розглядати заявлений патріотизм як універсальну індульгенцію. Поліцейські шибеників зв’язали, пред’явили їм банальне хуліганство і, оформивши протоколи, того самого дня випустили.

Націоналісти образилися, заходилися оголошувати свою мобілізацію, скаржитися, що поліцейські в автозаках їх били по нирках і по голові. Усе, як ми звикли, як любимо. Або бити, або скаржитися. Можна одночасно. Головне — тримати марку затятих і непримиренних адептів істини в останній інстанції. Істини, що вкладається у кілька речівок, гасел і співанок, тому якихось інтелектуальних потуг не потребує, зате викликає нездоланне бажання нав’язувати її всім і всюди. Замість того, щоб визнати, що десь можуть існувати й не твої свята, і їх — якщо не можеш чи не хочеш прийняти, краще пересидіти вдома. Що ніхто нікому не став своїм, істерично проштовхуючи свій статут у чужий монастир. Нав’язати, змусити, присилувати — це ми вже багато разів проходили. Стати своїм — ні.

День визволення Одеси — це не лише данина пам’яті тим, хто переміг у великій війні. Це ще й дата одеської самоідентифікації. І не треба тут шукати натяків на сепаратизм у дусі міфічної ОНР. Ідеться просто про яскраве українське місто, чия самобутність є і має залишатися однією з найпомітніших коштовностей у нашій розмаїтій скарбниці. І не треба коригувати чи затушовувати дати, які є складовими легенди Одеси. На жаль, за часів Незалежності до цих дат, чітко прописаних у свідомості одеситів, додалася лише одна — 2 травня 2014-го. Не зітреш. І добре хоч колись знайти їй якесь тлумачення і виправдання. Не чекаючи, доки черговий вибрик радикалів будь-якого штибу виллється у смертоносну вуличну бійню.