Рідкісної нинішнього травня погожої днини на підлозі маршрутки вовтузилася комаха. «Дивися — бджола! — показує супутниці хлопець. — Бачиш, інстинктивно намагається і далі гріти свого вулика». Якась жіночка старшого віку прониклася співчуттям до «бджілки» і все намагалася впіймати її папірцем, щоб випустити на волю.

«То не бджола, а трутень», — кажу їй. «Ну й що, він теж жити хоче!» — «Так, але жити йому в кожному разі зовсім недовго». Поза вуликом ці створіння довго не протягнуть — не пристосовані навіть до того, щоб самостійно харчуватися. У межах вуликового розподілу обов’язків вони виконують якусь там роль, після чого так чи інакше їх позбуваються як зайвих їдців.

Наче й безглуздо сперечатися з природою, але жінка наполягає: «Людині буває і день зайвий прожити — за щастя». У комашиних вимірах ті кілька годин і справді можуть дорівнювати нашим дням і навіть місяцям.

Тим часом дівчина, що до того спостерігала за рятувальною операцією старшої пасажирки, витягла з вух навушники, мовчки взяла з рук жінки папірець і таки впіймала бджолиного вигнанця і вручила його запакованим сердобольній пасажирці. Та його більш як хвилину втримати не змогла, і комаха знову взялася гріти вулик на підлозі маршрутки.

Тут уже не витримав якийсь неголений чолов’яга. Він розумів, що то за «бджілка», тому без остраху вхопив комаху за крильця і на найближчій зупинці поніс її в бік плюгавої рослинності Лузанівського парку замість просто жбурнути в найближчий кущ. Чим здивував і сердобольну пасажирку, і, не стану приховувати, мене.

Чому переповідаю тут цю банальну історію? Та просто тому, що приємно на мізерному навіть прикладі побачити, що люди наші не втратили здатності до якогось навіть ірраціонального, невмотивованого співчуття. Попри всі квартирні питання, бойові дії й дедалі більше зубожіння. Хтось пожалів не дуже гідне жалю створіння. Хтось, може, й не зважив на цю комашку, але вирішив попіклуватися про позитивні емоції сердобольної пасажирки.

Бо було зрозуміло, що здатність просто пожаліти нікчемну і приречену комаху значно вартісніша, ніж ті мої натуралістичні знання. Особливо в місті, де три роки тому спалили 50 людей через те, що вони були неправильними, посмертно записавши їх у комахи. Особливо у країні, де становище пенсіонерів, що здебільшого трутнями ніколи не були, часом змушує згадати слово «геронтоцид». Його практикували деякі дикунські спільноти. Передбачалося, що старі й немічні мали добровільно йти з життя. Щоб не вантажити вулик зайвими витратами. Приємно було бачити бодай натяк на те, що ми все-таки не дикуни.

У разі чого картинка з одеської маршрутки реальна. Без вигаданих діалогів і персонажів.