Крилаті велетні «Руслани» і «Мрія» державного підприємства «Антонов» торік були серед перших, хто рятував Україну і світ від коронавірусу. Саме антоновська «Мрія» надихнула Президента України Володимира Зеленського на створення авіакомпанії — національного перевізника з літаків українського виробництва.

Парадокс: від приватизованих свого часу сусідніх екскаваторного і верстатобудівного заводів, як і від багатьох інших столичних гігантів індустрії, лишилася тільки згадка. А «Антонов» навіть в умовах локдауну будує і модернізує літаки, житло для заводчан, купує нові автобуси для їх перевезень, двічі на місяць справно виплачує аванс і платню. Ті, хто змушений сидіти вдома або на дачі на карантині, одержують дві третини заробітку. І хоч в Україні безробіття, «Антонов» оголосив набір робітничих та інженерних кадрів.

Про те, як літакобудівникам вдається творити маленьке соціально-економічне диво, розмовляємо з виконувачем обов’язків генерального директора «Антонова» Сергієм БИЧКОВИМ.

«Незадовго до мого народження мама одержала похоронку на батька»

— Сергію Андрійовичу, привертає увагу дата вашого народження — 9 травня 1945 року. Мабуть, і ваша сім’я зробила внесок у Перемогу?

— Так, на війні загинули троє батькових братів. На нього мама 1945-го теж одержала похоронку. У ній ішлося, що рядовий Бичков Андрій Іванович загинув смертю хоробрих під час штурму міста-фортеці Кенігсберг. Батько воював на Третьому Білоруському фронті під командуванням наймолодшого генерала армії нашого земляка Івана Черняховського, який теж у тих місцях загинув. Незабаром мама одержала лист незнайомим почерком. Писав батьків сусід по палаті у шпиталі. Виявляється, батько був живий. Проте важко поранений — його права рука була так скалічена, що сам писати не міг. Пам’ятаю, як тяжко він, колгоспний бухгалтер, розробляв, тренував руку, щоб повернути здатність працювати.

Тому для мене 9 травня — не стільки день народження, скільки день ушанування пам’яті всіх наших фронтовиків. І першу чарку завжди піднімаємо за них.

Дружина одного із загиблих дядьків була дуже красивою, схожою на актрису Валерію Заклунну. Коли стала вдовою, багато чоловіків сваталося. І мама, пригадую, радила вийти заміж, бо важко самій двох хлопчаків ростити. Дядина ж казала: ти на свого Андрія теж одержала похоронку. А він повернувся. Може, і мій повернеться. Заміж так і не вийшла, до кінця днів чекала свого Гераська.

Батькові медаль «За взяття Кенігсберга» та інші бойові нагороди я передав його правнукові Максиму. А ще гільзу від набою з написом «гільза від прощального салюту в день похорону Андрія Івановича Бичкова», багнет і фотографії. Хай пам’ятає прадіда.

«На роботу антоновці приїздили навіть велосипедами»

— Торік у березні, коли в Києві було оголошено карантин, зупинився міський транспорт і на багатьох підприємствах життя завмерло, на межі зупинки був і «Антонов». Але тривало і будівництво літаків, і польоти «Авіаліній Антонова». Як це вдалося? Нині, під час третьої хвилі хвороби, тут нарощують обсяги виробництва.

— Для цього, мабуть, треба відчувати колектив, у якому працюєш. Торік ми були змушені близько половини людей відправити на карантин. Розробили протиепідемічні заходи: контроль температури у працівників на прохідній перед початком робочого дня, масковий режим, дезінфекція приміщень, у гуртожитках і на базі відпочинку «Сокіл» обладнали ізолятори, житло для льотних екіпажів і тих, хто потребує самоізоляції. Медсанчастина активно виявляє хворих та інфікованих. Їм надають матеріальну і медичну допомогу. Ми придбали електронні термометри, кисневі концентратори і пульсоксиметри. Для глибшого обстеження обладнуємо приміщення для комп’ютерного томографа. Наприкінці року виплатили людям премію — тринадцяту зарплату, заохотили працівників, яким 80 і більше років, надали матеріальну допомогу тим, у кого маленька платня.

Торік, коли в колективах виявляли хворих на COVID-19, доводилося закривати на кілька тижнів окремі цехи і дільниці. Нині, з набуттям досвіду і розширенням медичного інструментарію, потреба в цьому відпала, колективи працюють без зупинки, згідно з виробничими графіками.

Раніше мало хто вірив, що ми до кінця року встигнемо здійснити серйозне допрацювання трьох пожежних літаків Ан-32П для Державної служби з надзвичайних ситуацій. Але люди бажали працювати. Ми дозволили працівникам власними автомобілями заїжджати на територію заводу, до цехів, організували підвезення заводськими автобусами. Хто живе ближче, приїжджав велосипедами.

Щоб зберегти ім’я «Антонов», у нас іншого шляху немає, як будувати літаки. Будуємо перший серійний транспортний Ан-178 і проводимо імпортозаміщення на першій дослідній такій машині. Наприкінці року уклали контракт з Міністерством оборони України на будівництво ще трьох літаків. До кінця травня буде готовий фюзеляж першого транспортника. Складають агрегати й деталі для інших літаків. Днями у нас побували генеральні конструктори запорізьких КБ «Івченко-Прогрес» і ПАТ «Мотор Січ» Ігор Кравченко і В’ячеслав Богуслаєв. Вирішуємо питання про двигуни для наших літаків. Наші люди скучили за роботою. Маємо дуже цікаві задумки на майбутнє.

— Вашій енергії можна позаздрити. Де її джерела?

— Ізмалку, років з восьми, працював у колгоспі. Спершу з ровесниками збирав ранні черешні, вишні. Потім возив конячкою воду в поле, безтаркою — на тік пшеницю. Ближче до осені самоскидом — силос. Працював другим помічником на комбайні «Комсомолець».

Мені дуже пощастило з учителями в нашій сільській семирічці. Перша вчителька Марія Москалець навчила читати і писати. Адже в селі до школи дітей ніхто не готував, ми навіть літер не знали. А чудовий математик Іван Лойко — алгебри і геометрії. Директор Сергій Мигуль показав, як правильно садити і доглядати дерева, виноград, навчив столярної справи. Під його керівництвом я виготовив у шкільній майстерні табуретку.

«Щоб купити книжку, продавав у місті молоко»

— А самі, либонь, мріяли будувати літаки чи літати?

— Ні, думки про авіацію виникли пізніше. У селі ми жили надто приземленим життям: нескінченна праця, допомога батькам і старшим братам по господарству. Вечорами і ночами знаходив час для читання. Дуже любив книжки й інколи купував. У батьків грошей не було. Платню нараховували за кількістю відпрацьованих трудоднів і видавали сільгоспродукцією. Якщо хотів придбати якусь книжку, мама давала восьмилітровий бідончик молока. Я віз його у Кривий Ріг, продавав і на вторговані гроші купував книжку.

До речі, в дитинстві вперше зіткнувся з таким нині поширеним явищем, як обман, непорядність. У ті часи в селі у дітвори і дорослих був досить популярним такий бізнес: ловили в полі ховрахів, їхні шкурки здавали в сільмаг, за них одержували якийсь товар. Дітвору, звичайно, цікавили цукерки. Якось ми зі старшим приятелем теж зайнялися цим промислом. Я тягав відрами воду зі ставка. Товариш заливав її в нори, ловив і білував звірків. Полювання було вдалим, я вже відчував у роті смак омріяних подушечок. Продавчиня насипала нам у великий згорток, мабуть, кілограм великого глазурованого запашного печива. Ідемо задоволені, приятель сам жере, а мені не дає! Каже, ти ще малий, тобі не положено. І не дав жодного! Я заплакав і пішов геть. Отак уперше в житті скуштував не лише добра. Звичайно, згодом довелося зіткнутися і з більшою несправедливістю. І нині зневажаю непорядність, підлість, капості. На щастя, добрі, порядні люди трапляються частіше.

Перші уроки робітничого гарту одержав на заводі «Криворіжсталь». Двічі на тиждень ми, хлопці-старшокласники, цілий день працювали в сортопрокатному цеху №1. Дівчата — в центральній заводській лабораторії. Мене навчили обточувати на токарному верстаті валки прокатного стану. Начальником цеху в нас був Микола Хмельков — суворий і вимогливий до ледарів, байдужих і нехлюїв, але справедливий і добрий до старанних. Він і його робітники навчили нас опанувати токарні, фрезерувальні верстати, відповідально ставитися до справи і людей.

Ще одним вчителем робітничої справи став бригадир механічного цеху 04 Харківського авіаційного заводу Іван Храбрий. Там я працював студентом. У дні зарплати збирав нас, бригаду з шести осіб, за столом у цеху і на очах у всіх підраховував, хто що зробив і скільки заробив. Усе пояснював спокійно, чесно, дохідливо. І ніхто не ображався, не вважав себе скривдженим. Усі, кому треба, робили правильні висновки. В Івана я навчився з повагою ставитися до робітників. Адже в підсумку все залежить від них, їхніх золотих рук, а не від інженерів.

А щодо авіації… Після сільської семирічки хотілося продовжити навчання. Директор нашої школи-інтернату для дітей-сиріт і дітей інвалідів війни Василь Холявко виявився колишнім льотчиком-винищувачем. Розповідав, як літав на Ла-5, збив 13 гітлерівських літаків. Ще б два — і був би Героєм Радянського Союзу. Однак під час боїв за визволення Севастополя його підбили, він горів, вистрибнув із парашутом. Коли роздягався, вся половина тіла від шиї до поперека була у шрамах — слідах опіків. Тоді, побачивши живого льотчика, героїчного чоловіка і чудового педагога, я вперше подумав, що хотів би бути схожим на Василя Миновича і теж міг би літати.

Записався до Криворізького аероклубу. Пройшов підготовку до стрибків з парашутом, вивчив матеріальну частину навчального літака Як-18, на планері Ка-11 робив пробіжки. Якось під час польоту на планері загинув один з наших інструкторів, талановитий пілот, колишній військовий льотчик. Тоді обережні чиновники закрили аероклуб!

Після одинадцятого класу подав документи до Качинського вищого авіаційного військового училища льотчиків. Пройшов медкомісію. А окуліст зарубав, хоч я начебто правильно назвав усі візерунки. Сказав, що погано розрізняю кольори, дальтонік.

«Майбутнього міністра Мялицю я тричі виселяв з гуртожитку»

Старший брат закінчував Харківський авіаційний інститут. Порадив і мені туди вступати. Там, мовляв, теж можна займатись авіаційним спортом. Однак в ХАІ ми, хто не мав стажу роботи за спеціальністю, на першому курсі цілий день спершу працювали у ковальському цеху заводу імені Малишева. Щоб вчасно дістатися на роботу, вставали о п’ятій ранку і працювали до п’ятої вечора. Потім — на лекції. Вісім годин! Коли готуватися? Які польоти? Щоправда, через два місяці нашу групу перевели на авіаційний. Там я опанував слюсарно-зварювальні роботи, виготовляв дитячі возики і пройшов добру школу роботи з людьми у трудовому колективі.

На другому курсі ми навчалися вже на денному відділенні. Мене обрали до студентського профкому. Очолював житлову комісію. У ті часи в гуртожитках жили тільки 25% студентів. Кому давати місце? Вивчали матеріальний стан сім’ї студента, звичайно, як ставиться до навчання. Я радий, що й нині у нас на підприємстві працюють мої однокурсники Віктор Уколов, Михайло Лапицький, Анатолій Шиповський, Олена Платонова, Наталія Олійник-Ященко й Ольга Іванова, уже досвідчені інженери. Дружимо, підтримуємо контакти.

— У ті роки в ХАІ навчався і недавно померлий світлої пам’яті майбутній міністр промислової політики Анатолій Мялиця. Ви були з ним знайомі?

— Ще й як був знайомий! Анатолій Костянтинович був на два курси старшим од мене. Знайомство наше почалося з конфлікту. Талановитий студент, Толя, проте, прославився іншим. Він був майстром спорту з парашутизму. З ним жили у кімнаті ще троє таких самих безшабашних парашутистів. Веселі хлопці, любили випити, пограти у преферанс. А гуртожитком систематично ходила комісія, яка стежила за порядком. Біда, якщо знайдуть у кімнаті пляшки з-під біоміцину чи недопалки! Ці шибайголови не звертали увагу на комісію. Я теж намагався, було, дивитися на веселощі парашутистів крізь пальці. Проте зрештою повинен був реагувати. Я цих хлопців як голова комісії тричі виселяв з гуртожитку. І щоразу мене викликав ректор Микола Масленніков і казав: Серьожо, треба, щоб у гуртожитку жили і футболісти, і велосипедисти, і парашутисти. Це ж гордість наша! Я з ними побалакаю.

Анатолій, однак, на мене не ображався, розумів. І ми незабаром заприятелювали. Після інституту він потрапив на ХАЗ. А я — в дослідно-конструкторське бюро О.К. Антонова. Він став генеральним директором заводу. За нього, до речі, було організовано серійний випуск нашого літака Ан-74, піднявся в небо легкомоторний літачок ХАЗ-30. Потім його обрали першим секретарем Харківського обкому партії. А в роки незалежності Анатолій Костянтинович був міністром промислової політики України. Мав крутий характер, бував грубуватим, але не злим. У душі був доброю, справедливою, порядною і відданою справі людиною, прекрасним організатором, заслужено став Героєм України. Я б поставив його в один ряд з нашим П. Балабуєвим. Останніми роками він як доктор технічних наук працював професором кафедри конструкцій літальних апаратів нашого інституту. Його любили студенти.

«Енергія вибуху творить чудеса»

— Як ви стали ще й науковцем?

— Авіабудування, як і космос — верхівка, локомотив науково-технічного прогресу. Для всіх галузей! Хочеш, щоб твої літаки були сучасними, — шукай, опановуй новітні технології. В інституті доля звела мене з професором Р. Пихтовниковим, всесвітньо відомим науковцем. У машинобудуванні існує багато деталей складної конфігурації, виготовити які традиційною металообробкою дуже складно або й неможливо. Ростислав В’ячеславович уперше у Радянському Союзі довів, що можна штампувати деталі за допомогою енергії звичайнісінької вибухівки, ударна хвиля якої тисне воду, а та штовхає метал і заповнює ним усі порожнини форми.

Мене зацікавила ця технологія. Пихтовников був моїм першим науковим керівником. Коли я від’їздив на роботу до Києва, метр сказав: Сергію, організуєш на заводі дільницю штампування вибухом — будеш вченим. У ДКБ цю ідею підтримали О. Антонов і тодішній директор КМЗ Л. Воробйов. Вони допомогли мені створити такий підрозділ. Під моїм керівництвом уперше розроблено принципово нові конструкції трубопровідних систем. Конструктор світлої пам’яті Віктор Пильтенко сконструював багато деталей, ми отримали 40 авторських свідоцтв, Державну премію. Я захистив кандидатську дисертацію, а потім і докторську, став заступником головного інженера з нової техніки. Мені путівку в життя дали мої вчителі — знамениті головні технологи Григорій Кантер, Ігор Павлов. Вони вчили: не зациклюйся на якомусь вузькому напрямі, розширюй технічний світогляд. І я вникав у питання зварювання, термообробки, композитних матеріалів та інші.

У нас на підприємстві і доктори, і кандидати наук, які займаються не лише виробництвом, а й дослідженнями, навчають студентів філії ХАІ, яку ми створили. Тут наші найкращі робітники і випускники заводського авіаційного технікуму безплатно здобувають вищу технічну освіту, стають конструкторами, технологами, керівниками. Треба дбати і про наше майбутнє.

— Повертаюся до теми штампування вибухом. У вас навіть характер буває вибуховим. Не боїтеся, що емоційністю можете легко наживати собі ворогів?

— Мені пощастило, що і батьки, і вчителі виховали в мене й однокласників та однокурсників чесність, порядність, нетерпимість до обману і підлоти. Не люблю людей, в очах яких лише грошва, обман та якийсь сумнівний бізнес. Звик ставитися до людей дбайливо. Так, мій вибуховий характер нерідко мені шкодить. Зате я жодної людини не зрадив, не вчинив непорядно. Якщо й вилаю когось, зла не тримаю, швидко вгамовуюся і через п’ять хвилин можемо розв’язати всі проблеми.

Однак коли людина тримає дулю в кишені, каже одне, а чинить інакше… Є, на жаль, люди, які поливають і фірму, і нас, керівників, брудом, строчать про нас нісенітниці і в соцмережах, і листи пишуть мало не Президентові України, який, мовляв, безлад на підприємстві. Якщо ти такий не байдужий до долі підприємства, то приходь до мене, обговоримо, вирішимо, усуватимемо недоліки. Оці писаки, які у житті навіть собачої будки не спорудили, мене інколи бісять. Не боюся відповідальності. Але не люблю, коли отак не по-чоловічому, з-за рогу. Тому вибуховий характер змінювати не збираюся. Свою особистість ніколи не втрачу. Головне — відчуваю підтримку колективу. У нас повне взаєморозруміння з керівництвом Укроборонпрому і Міністерства стратегічних галузей промисловості. Разом усе здолаємо. Ми ж діти Перемоги!

— А чим живе командир виробництва і професор, окрім літаків і сімейних клопотів? Буває вільний час?

— Треба вміти себе організувати. Люблю читати серйозну мемуарну літературу про війну, художню класику. Люблю на дачі варити борщ або юшку на плиті, яку топлю дровами. Свого часу був чемпіоном Кривого Рогу з варіння борщу. Товариші, яких пригощаю, не дадуть збрехати. Люблю копирсатися в землі на дачі. Ділянка невелика, але чудово, коли вранці виходиш, а на грядці і цибулька зелена, і петрушечка — все своє. Помідори й огірки вирощую, сам засолюю. Навіть курочок тримаю. Усе це нагадує мені дитинство, батьків. Як був, так лишився сільським хлопцем. У праці і тільки в праці бачу мудрість життя і щастя.

Володимир ШУНЕВИЧ
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Сергій БИЧКОВ.  Народився 9 травня 1945 року в селі Грузька Криворізького району на Дніпропетровщині в сім’ї колгоспників. Навчався в семирічці, потім школі-інтернаті. Старшокласником освоїв на заводі «Криворіжсталь» професію вальцетокаря прокатного стану.

Під час навчання в Харківському авіаційному інституті працював слюсарем-складальником на Харківському авіаційному заводі. ХАІ закінчив 1969 року за спеціальністю «Виробництво літальних апаратів», здобув кваліфікацію інженера-механіка. Відтоді працював в дослідно-конструкторському бюро О.К. Антонова (нині ДП «Антонов») інженером-технологом, заступником головного інженера, головним інженером. З листопада 2020-го виконує обов’язки генерального директора флагмана авіаційної промисловості України.

Доктор технічних наук, професор, керівник філії Національного аерокосмічного університету «Харківський авіаційний інститут» імені М.Є. Жуковського, член експертної ради Департаменту атестації кадрів вищої кваліфікації Міністерства освіти і науки України, спеціалізованої вченої ради з прийняття на розгляд і проведення захисту докторських і кандидатських дисертацій Національного авіаційного університету, академік Міжнародної інженерної академії.

Лауреат Премії Ради міністрів СРСР, Державної премії України в галузі науки і техніки і премії імені І.Н. Францевича Національної академії наук України. Заслужений працівник промисловості України. Нагороджений орденами «За заслуги» трьох ступенів, орденом Ярослава Мудрого, орденом «За заслуги» Французької Республіки, Почесною грамотою Верховної Ради України, медалями Міністерства оборони і Міністерства внутрішніх справ України.

Одружений, має чотирьох дітей і чотирьох онуків.